Глава 18. Що з Райаном?

Я лежала на холодному грунті в легкій піжамі, а професор Фрост стояв поруч та з неприхованим інтересом розглядав мене. Здається, йому доставляло задоволення бачити, як я безуспішно намагаюся вивільнитися з його пастки, яка до крові дряпала ногу.

- Чим довше будете намагатися зняти його, тим болючіше буде, - посміхнувся вчитель. - Тож, припиніть ваші жалюгідні спроби та розкажіть мені, що Ви робили там, де знаходитися не слід?

Я не поспішала з відповіддю, продовжуючи старанно віддирати колючки від гомілок. Що говорити вчителю, я не знала. Розповідати, кого бачила, я не планувала. А, щоб збрехати, треба добре все було продумати. Тому залишалося одне - мовчати й намагатися вивільнитися.

Вчитель не поспішав допомогти мені. Він не уявляв, як зараз близько стояв біля нього його рідний брат та корчив йому гримаси.

Очевидно, Алекс не поділяв методи близнюка. І зараз беззвучно щось кричав йому. Хоч, знав, що той його не чує. Втім, навіть я не могла його зараз чути.

- Куди ти дивишся? - невдоволено запитав учитель та, все ж, махом руки розслабив кущ, дозволяючи мені вивільнитися й піднятися.

- Нікуди, - буркнула я.

- Що ж, твоя справа, - учитель підійшов до мене й міцно схопив за плече. - Зараз я відведу тебе до лікарняного корпусу. А після сніданку до тебе прийде директор. І ти розкажеш, навіщо створила таке з містером Райаном Фоллзом. Бідний хлопчик. А я думав, ви друзі.

Від таких несподіваних новин усередині все похололо. Я з жахом в очах глянула на містера Фроста. А потім перевела погляд на його близнюка, який був не менше шокований.

- Що з Райаном? - трохи згодом запитала я. - Де він? Що сталося?

Професор нічого не сказав та повів мене до лікарні.

Там мене зустріли не надто привітно.

Ніхто не поспішав мені розповідати, що сталося з другом, та де він знаходиться.

Медик з медсестрами, взагалі, відмовлялися відповідати на будь-які мої питання. Й пристебнули мене наручниками до ліжка. Після чого почали виконувати свої обов'язки, ігноруючи мої питання.

Приблизно через півгодини моїх тортурів, пов'язаних з лікуванням, мене залишили в спокої.

Я поторсала руками.

На жаль, пристебнули мене надійно. Встати самій та про все дізнатися не виходило. Залишалося, лише, сподіватися, що зможу когось розжалобити та вмовити зняти кайдани.

Я лежала в ліжку та думала про друга. В голову лізли найстрашніші думки. Мені, адже, навіть не сказали, чи живий він.

За своїми думками я не відразу зрозуміла, що в палаті вже не одна.

- Алекс? - я постаралася підвестися, але нічого не вийшло. - Як добре, що ти тут. Можеш знайти Райана? Мені треба знати, що з ним. Він в біді. Вони звинувачують мене! Але я ж нічого не робила. Ти ж знаєш. Правда, знаєш? Ти віриш мені?

Блондин підійшов до мене та постарався жестами попросити заспокоїтися, що виходило з трудом. Але він продовжував щось показувати.

Я намагалася зрозуміти його, але це було дуже важко. Чоловік багато жестикулював та був дуже емоційним.

- Почекай, - зупинила нескінченні рухи Алекса. – Дай мені відповідь коротко. Райан живий?

Чоловік ствердно кивнув.

- Він у свідомості?

Цього разу відповідь була негативною.

По спині пройшовся холодок. Звичайно, я була рада, що друг не став одним із жителів межисвіту. Але, все ж, він постраждав. І, судячи з моїх оков, досить серйозно.

- Хто його так? - мало не плачучи, запитала я.

Алекс знизав плечима, підійшов до мене ближче й сів на край ліжка.

- Ти не можеш мене звільнити? - як і думала, Алекс похитав головою, адже, це був не його світ. - Ну, а, зможеш побути тут, коли прийдуть мої кати? Мені страшно. Чесно.

Декан Айризарда знову ствердно кивнув.

Його присутність поруч заспокоювала мене й вселяла, хоч, частинку надії, що не так все погано. Я дивилася в його очі, найкрасивіші в світі, та закохувалася в нього, не дивлячись на те, що намагалася заперечувати власні почуття.

Мовчки ми просиділи до десяти годин.

Саме в цей час в мою палату забрело з десяток чоловік. Від чого дихати відразу стало важче. Тут був і декан земляного факультету, до якого підійшов Алекс.

Він явно сумував по своєму братові. Хотілося допомогти їм поспілкуватися, але я не могла розповісти Саймону про свої здібності. Я ще й сама не була готова до них.

- Міс Родд, - першим заговорив директор, Фрідріх Достер. - Ми зібралися тут, щоб почути відповіді, що стосуються Вас та юного містера Фоллза. Що Ви можете розповісти про події цієї ночі?

- Мені теж хочеться дізнатися про це! - фиркнула я. - Де Райан? Що з ним? Чому мене причепили наручниками, як в'язня. Що сталося?

Розмовляти з натовпом народу лежачи, прикутою до ліжка, було дискомфортно. Але я намагалася говорити звичною манерою.

- Вашого друга знайшли цією ніччю в жахливому стані, - повідомила професор Слоу. - Він до сих пір не прийшов до тями від отриманих травм. Все, що нам відомо, Ви його просили зустрітися вночі. І покинули палату, не маючи на це права.

- Я чекала його тут, - після страшних слів декана, відповіла я. - Він повинен був прийти сюди. Потім я зателефонувала його братові, але той не знав, де він. Я не нападала на Райана, я хотіла його знайти.

- І чому ж ти мені не сказала, що він пропав? - вперед вийшов хлопець з такими ж очима, як у мого друга.

- Ти накричав на мене, - пояснюватися перед братом Райана було куди складніше, ніж перед директором. - І я побоялася сказати тобі правду. Вибач.

Видно було, як він переживає за члена сім'ї. І я відчувала свою провину, через те, що з ним сталося. Адже, саме я покликала його до себе.

Ріхард щось невдоволено пробурчав та вийшов з палати.

- Якщо Ви не планували нападати на містера Фоллза, то навіщо просили його прийти? - запитав містер Фрост.

- Мені було нудно, - на очі стали навертатися сльози, які я, навіть, змахнути не могла, будучи прив'язаною. - Мені не можна було нічого робити. Ось, я й попросила його прийти. Я думала на острові безпечно. Але, коли його довго не було, я вирішила піти за ним.