Глава 17. Повернутися назад

Варто було опинитися поруч з хлопчиком, як все різко пройшло, немов, і не було нічого.

- Це жах, - поскаржилася я. - Як ви це кожен раз переносите?

- Можливо, тобі трохи болючіше, - з сумнівом сказав Алекс. - Все ж, ти більше належиш того світу.

Джейкоб нічого не відповів. Просто побіг вперед. Зараз він виглядав, як сама звичайна дитина.

Алекс взяв мене за руку, чим викликав хвилю мурашок по спині, й повів вперед.

Це місце було схоже на те, де я бачила хлопчика в своїй свідомості. Тільки, тут було світло, та кругом росла коротко-стрижена газонна трава.

Джерела світла не було видно. Було просто світло. Через це не було тіней, що надавало цьому місцю особливої ​​нереальності.

- Тут порожньо, нікого немає, - повідомила я, розглядаючи, як рівний газон йшов за горизонт, наче море.

- Май терпіння, - сказав Алекс та пішов вперед.

Того ж часу під його ногами з'явилася доріжка та повела безпосередньо до будинку, який просто з'явився зненацька.

- Тут що завгодно може так з'явитися, - відповів Джейкоб на моє німе запитання. - Стережися Шестипалих.

Я кивнула й пішла за своїми новими знайомими.

По дорозі до дому ми не зустріли нікого й просто увійшли в будинок, в якому не було ні запахів, ні пилу.

Будинок був невеликим. На два поверхи. На першому поверсі були хол, кухня й ванна. Біля входу в кухню були сходи, що вели на другий поверх.

- Сідай, це мій тимчасовий притулок, - повідомив Алекс та вказав на зелене крісло. - Це не шик, але він схожий на будинок мого дитинства.

- Тут якось порожньо, - зауважила я. - За стільки років можна було й прикрасити оселю. Бо як в лікарні. Чисто, порожньо та ніяких прикрас.

- Я піду, зроблю чай, - повідомив Джейкоб й поскакав на кухню, залишивши нас удвох.

- Есмі, це не світ живих, - зітхнув Алекс й сів навпроти. - Тут ілюзія переплітається з матеріальним світом. Тут немає того, до чого звикли там. І цього будинку б не було, якби я не захотів, щоб він з'явився.

- Тут все за бажанням можна зробити? - я спробувала начарувати собі силою думки подушку, але, як в дитинстві, нічого не вийшло. - А чому Ви не зробите собі затишніше лігво?

- По-перше, ніяких «Ви» в мою сторону не потерплю, - Алекс трохи збентежився, та його щоки почервоніли. - Джейкобу, он, майже пів тисячоліття, а виглядає, як учень молодшої школи. Та, й, поводиться так само. Ну, а, по-друге, немає сенсу мати зайве. Тут переосмислюються цінності. Цей будинок я пам'ятаю таким, і це робить його, по істині, рідним місцем.

- Ніяких «Ви», добре! - активно закивала та з цікавістю зазирнула на кухню, де орудував хлопчик. - Якщо тут є їжа та можна дихати, я можу тут спокійно чекати, поки мене знайдуть?

- Їжа та вода тут не наситять живий організм, - похитав чоловік головою. - Це така ж ілюзія, щоб дотримуватися традицій, до яких ми звикли.

- Як все складно. Алекс, можна тебе про щось запитати? Якщо не зможеш відповісти, не варто.

- Питай, - він нахилився трохи вперед.

- Де твоє тіло? - це питання в мене давно крутився на язику, але питати при Джейкобі я не могла.

- Я заморожений в скелі свого факультету, - чоловік піднявся та підійшов до вікна, за яким щось розглядав, будучи відвернутим від мене. - Застигла вся територія Аризарда. Навіть шлях до мого факультету відрізаний від академії. Так сильно наш директор, містер Достер, зненавидів мене.

- Це жахливо, - зітхнула я, уважно розглядаючи професора зі спини. - А як можна знайти повітряний факультет?

- До Аризарду веде міст, - Алекс розвернувся. - Той самий, на якому ти травмувалася. Мабуть, Саймон відчуває мою присутність. Тому приходить до мосту з тими апаратами й хоче зустрітися зі мною.

- Шукає тебе? Для чого?

- Не знаю.

В голові з'явилося ще більше запитань, які я не змогла озвучити, бо з'явився Джейкоб.

- Все готово, пішли! - він завзято витанцьовував в холі з рушником, та ніщо не могло зараз, навіть, натякнути, що перед нами той, хто жив тут багато століть назад.

Я піднялася занадто різко. І від цього телефон випав з кишені.

- От, тюхтій, - пробурмотіла я й підняла його.

На екрані висіло повідомлення про неприйнятий дзвінок з головного корпусу.

Я зупинилася й стала вивчати, які ще номера були забиті в ньому. Виявилося, в телефонній книзі значилися всі, ну, або майже всі, номера академії.

- Може, варто зателефонувати? - з сумнівом показала Алексу свою знахідку.

Чоловік взяв у мене з рук мобільник та почав переглядати вміст.

- Цікава іграшка, - посміхнувся він, гортаючи список. - У мою молодість такого не було. Але, знаєш, треба б подзвонити. Ось, тільки, раджу відразу Саймону.

- Не буду йому точно нічого повідомляти, - фиркнула я. - Не смій, навіть, пропонувати свого брата. Він мерзенний тип. Пробач якщо образила.

- В цілому, ти права, але у нас немає вибору, - спробував переконати мене декан Аризарда.

- Вибір є завжди, - наполягала на своєму. - Хоча, можна спробувати й обдурити. Шкода, доведеться знову проходити через ті сходинки.

- Тобі все одно доведеться там пройти, але, з початку, ми повинні попити чай, - чоловік кивнув у бік кухні.

Я розуміла, що не варто нехтувати гостинністю й пройшла на кухню. Та теж була скромненькою, але зі смаком.

Варто було сісти за стіл, як Джейкоб підскочив до мене з білим чайником в червоний горошок та почав акуратно наливати заварку в такого ж кольору чашку.

Після цього він долив мені окропу й присунув блюдце зі шматком торта та жменькою печива.

Алекс сів навпроти і кивнув мені, натякаючи, що пора їсти.

Я спробувала торт, у якого не було запаху та смаку. Він розтанув у роті, як невагома піна. Тоді я взяла чай, який був холодним, хоч з нього струменів пар, та зробила ковток.

Здалося, що вода просто випарувалася в мене на язиці.

Від цього стало ще сумніше. Я уявила, як буду ось так от харчуватися півтисячі років та мені захотілося втекти з академії ще охочіше й подалі.