Глава 15. Двері під пагорбом

Щойно я опинилася на самоті, я вилізла на підвіконня й стала чекати друга, виглядаючи його в темряві. І треба ж було сподіватися, що він запізниться.

Тепер він, і зовсім, кудись пропав. Чого ж так затримується? Може, Ріхард його зловив, коли той пізно вночі гуляти намилився? Тільки б, в Райана проблем потім не було через це.

Я знову полізла в комп'ютер та написала йому ще повідомлення.

Минуло десять хвилин, а відповіді не було, як і його самого.

Тоді я відкрила його аккаунт, переписала номер телефону та вийшла в коридор, щоб звідти зателефонувати.

Тут було досить тихо. Світло вже приглушили, та нікого видно не було.

Я пройшлася по коридорах та опинилася біля столика чергового. На щастя, той десь був відсутній. Тому я швидко схопила телефон та набрала номер.

Крім гудків в телефоні, я нічого не почула. І вирішила ще кілька разів набрати, коли з'єднання обірвалося.

Під час третьої моєї спроби з'явився черговий. Він був дуже незадоволений, що я порушую режим.

- Чому не в ліжку? - строго запитав худорлявий молодий чоловік. - Жваво повернися в палату, або покличу медика, й він тобі такого призначить, що на довго забудеш про прогулянки!

Настільки неввічливої особи тут я ще не зустрічала. Тому ображено пішла в палату, де знову стала настукувати другові повідомлення.

Пройшла ще година очікування. Тоді я вирішила ризикнути й написати його братові.

Вирішивши почати з простого, я написала Ріхарду стандартні багатьом нелюбимі фрази.

«Привіт! Як справи? Ви вже спите? », - запитала я й стала чекати на відповідь.

«На годинник подивися! Дурніші питання о пів на другу задати не могла?», - знаючи середнього брата мого друга, я розуміла, що це він ще м'яко відповів.

Чесно зізнатися, продовжувати бесіду не хотілося, але мені треба було це запитати. Тож, я ризикнула продовжити діалог.

«Ти не знаєш, де Райан?», - надрукувала я швидко, поки хлопець ще світився в мережі.

«Спить, напевно. Відчепись!», - відповідь була надрукована швидко.

А потім Ріхард відключився.

Мені стало не по собі. З Райаном щось трапилося через мене. І я не могла спокійно лягти відпочивати в той час, коли мій друг пропав десь на острові, що кишить, за словами професора Слоу, усілякою нечистю.

Сумніваючись в своїх силах, я знову виглянула в коридор. Черговий сидів там і щось записував. Пройти непомітно повз нього було не реально. Аж надто невдало для цього було розташоване його місце.

Я прикрила двері й подивилася на ліжко. Обман, звичайно, старий, як світ, але я вирішила ним скористатися. І виклала подушки під ковдрою так, щоб при вході здавалося, що я сплю, сховавшись з головою.

Оцінивши результат своїх старань, я випила трохи води, загорнулася в махровий халат, який тут був, захопила шматок папірця з номером друга, відкрила вікно й вилізла на підвіконня.

Ніколи не думала, що буду влаштовувати втечу серед ночі з лікарні. Але, завжди буває перший раз.

Природа зовні зустріла мене приємною прохолодою й тихими звуками нічних мешканців острова. Стрибати було недалеко, але всі рухи сковував об'ємний халат. Знімати який я не мала намір. Бо на вулиці не так вже тепло. І мені вистачає дискомфорту, викликаного погіршенням стану через голову.

Мене нудило, голова йшла обертом. Але я не вважала це поважною причиною, щоб відмовитися від пошуку хлопця.

Завернувшись щільніше в халат, я зістрибнула з підвіконня. І, звичайно ж, невдало.

- Ну що за невезіння? - звернулася я сама до себе, розтираючи забруднені долоньки.

Мабуть, варто було надіти халат після приземлення. А так, через нього я зачепилася за кілочок, що стирчав під вікном. Це й посприяло моєму неграціозному падінню.

Але вже пізно було обдумувати те, що змінити не вдасться. А тікати від будівлі треба було подалі та скоріше, поки мене не помітили.

Я побігла в бік головного корпусу.

Тут майже в усіх вікнах не було світла. Окрім холу на першого поверсі, через прозорі двері якого все було видно.

Я підійшла до них та обережно зазирнула. Всередині нікого не було. Мабуть, охоронець кудись відійшов, або його, взагалі, вночі не буває. Що, втім, дуже навряд чи. На стійці біля входу, крім відкритих зошитів, стояли чашка та блюдце з гіркою бутербродів. Більш того, було включено телевізор біля протилежної від входу стіни. А на ньому лежав мобільний телефон.

Ось цією річчю мені дуже захотілося скористатися. Можливо, сторож не звик, що тут речі крадуть. Тому й залишив все, як є. Більш того, я заспокоювала себе тим, що не збираюся відбирати його назовсім. Лине, знайду друга й поверну все на свої місця.

Я акуратно прочинила масивні двері та увійшла в хол. Нікого не було.

Швидко я прокралися до телевізора, який стояв в ніші великої шафи, схопила телефон та зібралася бігти. Як апарат в моїй руці, за самим неприємним збігом обставин, задзвонив.

- Та щоб тебе! - лайнулася я й кинула його назад, боячись, що господар міг почути дзвінок.

У коридорі почулися поспішні кроки. Їх господар міг мене засікти раніше, ніж я б вискочила. І, навряд чи б, дав мені спокійно піти.

У мене не залишалося інших варіантів, як сховатися в одному з відділень шафи.

Варто було потягнути на себе двері, ховаючись серед пальт, що висіли тут, як з'явився охоронець.

Це був невисокого зросту кремезний чоловік з великою лисиною на маківці.

Він підняв телефонну трубку й став голосно розмовляти про щось своє з тим, хто так невдало зіпсував всі мої плани.

І що тепер треба було робити? Десь на острові застряг Райан, невідомо з якої причини. А я сиділа в шафі й через шпаринку стежила за сторожем, який не поспішав йти зі свого місця.

Згадалося дитинство й подруга з її здатністю навіювання своїх думок. Як би був зараз у нагоді її дар. На жаль, у мене його не було. Це я зрозуміла ще тоді, коли намагалася підсвідомо навіяти мамі, щоб вона купила мені третє морозиво.