Глава 10. Світлина

І хто не хотів нас ображати? Дженні? Та сама, яка відключила вранці будильника та зі спокійною душею вирушила на уроки, не розбудивши мене?

Який широкий жест доброти. Дати подрузі поспати, замість навчання.

Коли я прокинулася, всі вже поснідали та пішли на урок до нашого неземного земляного красеня. Цікава інтерпретація. Треба буде запам'ятати.

Накинувши те, що носила вчора, швидко розчесавшись та захопивши рюкзак, я помчала на урок в частину острова, що належала Терранісу.

Бігти довелося чимало. По дорозі я кілька разів зупинялася перепочити та знову мчала на урок.

Звичайно, коли я вбігла на їх територію, я не знала, куди йти. На щастя, допоміг один з наглядачів. Він провів мене до їх корпусу та вказав, де шукати свій курс.

Постукавши у двері, я увірвалася в кабінет та розгублено дивилася на професора.

- Вибачте, будильник зламався, - не справляючись з диханням, сказала в своє виправдання. - Можна увійти?

Професор оцінив мене своїм пронизливим поглядом та невдоволено похитав головою.

- В останній раз, - коротко він кивнув та продовжив диктувати конспект.

Я озирнулася на всі боки, знайшла поглядом Райана, який зайняв мені місце поруч, і пішла до нього.

Мабуть, я занадто рознервувалася через витівку Дженні, або втомилася. Та, проходячи повз професора й, щоб його не зачепити, я необережно спіткнулася об рюкзак однокурсника та впала на підлогу зі страшним гуркотом.

Хтось засміявся, хтось співчутливо зойкнув, а професор підійшов до мене, щоб допомогти встати.

- Міс Родд, варто бути обережнішими, - прокоментував він.

Я кивнула та швидко побігла до Райана, де сподівалася перепочити, але, навіть, цим планам не судилося збутися.

Виявляється, коли я впала, з кишені випав той самий листок, з щоденника Тіффані. Про який я зовсім забула.

Та й не згадала би, якби, професор Фрост не помітив на підлозі його та не розкрив, з незвичною для нього цікавістю.

Його погляд різко змінився, коли він побачив, що там.

А я нічого не розуміла. Що ж на цьому листку такого, що професор припинив вести урок та уважно розглядав листок.

Стало зовсім страшно, коли він погляд, повний злості, підняв на мене.

- Це ваше? - запитав він так голосно, що весь клас затих.

- Не зовсім, - злякано відповіла я, не уявляючи, що там.

- Тоді, покваптеся пояснити мені, звідки у вас це! - він розгорнув листок для всієї групи.

Виявилося, це була фотографія. І не просто якась. Там був професор Фрост. Та ще й з тим учителем, з яким я зустрілася вчора на вечірці.

І що відповідати перед усім класом? Що лазила в речах Тіффані? Ще чого. Хоча, Дженні, швидше за все, вже здогадалася, бо надто ошелешено на мене дивилася.

- Я, просто, знайшла це, - збрехала я. - По дорозі сюди. І забула про неї.

- Це все, про що ти забула? - під смішки одногрупників, запитав учитель.

Я нічого не відповіла та похитала головою.

- Можу я залишити у себе свою річ? - Не вгамовувався професор Фрост.

Я кивнула, а група вже залилася дзвінким сміхом.

Весь урок я відчувала на собі погляд Дженні. А це означало, що скоро вся академія буде в курсі, що я лазила в кімнаті Тіффані.

І, хоч, я й не планувала тут довго затримуватися, було дуже не по собі. Та й за Райана було страшно. Він не планував бути відрахованим. Та, ще й, з такою історією.

Мабуть, друг теж здогадався, що Дженні все зрозуміла. По крайній міре, він був аж надто блідим та пониклим.

- Це з кімнати Тіффані? - тихо запитав Райан, як тільки з'явилася можливість.

- Так, - кивнула я. - Як здогадався?

- Я пам'ятаю, як ти цей лист підняла з підлоги, - пояснив хлопець. - До того ж, не бачив до цього в тебе тяги збирати будь-яку макулатуру. Цікаво, чому ця фотографія виявилася в Тіффані?

- Ну, може, хоче якось приворожити його, - байдуже знизала плечима. - Мене більше хвилює той другий на фото.

- А він чого? - здивувався Райан.

- А це той професор, якого я вчора бачила, - відповіла я не відразу, тому що вчитель повернувся в нашу сторону.

- Здорово, що він реальний, - посміхнувся мій друг. - Я вже боявся, що він такий саме, як і той хлопчик.

- Зовсім не смішно, - фиркнула я, переписуючи з дошки терміни.

- Що будемо робити? - запитав Райан.

- Після уроку притискаємо до стінки Дженні, - прошепотіла я, коли вчитель відвернувся до дошки щось записати.

- Думаєш, це допоможе? - з сумнівом запитав він. - Раптом стане гірше?

- Швидше за все, гірше вже не буде, - похитала я головою. - Тільки б вона зараз по телефону з русалкою не зв’язалася.

Урок тривав дуже довго. Я весь час поглядала на сусідку по кімнаті. Та була впевнена, що вона теж на мене поглядала. Принаймні, я відчувала на собі її погляд.

Втім, крім Дженні, на мене поглядав професор Фрост. Ось це мене ще більше лякало. Як хотілося після уроку підійти до нього та запитати, хто це з ним на фотографії. Але зараз насамперед була розмова з Дженні.

Тому, коли професор Фрост оголосив про закінчення уроку, я з Райаном абияк закидали все в рюкзаки та помчали в коридор, щоб зловити Дженні.

Вона незабаром знайшлася в коридорі, в супроводі сусідки по парті. Вони про щось жваво розмовляли. Але це нас не зупинило.

- Дженні! - я різко підбігла до неї, намагаючись посміхатися. - Шкода, що з ранку тебе не застала. Пішли, треба дещо тобі показати.

Може, вона й хотіла чинити опір, але ми вперто тягли її в кінець коридору. Анна, з якою вона була, не перешкоджала та пішла собі на обід.

- Що трапилося? - Дженні нервово дивилася на нас. - Відпустіть мене!

- Відпустимо, не бійся, - запевнив Райан.

- Та не верещи, інакше нам всім влетить, - фиркнула я та приступила до допиту. - Здається, ти впізнала ту фотографію. Звідки вона?

- Ти знаєш не гірше за мене це, - Дженні насупилась та дивилася на нас з-під брів.