Глава 8. Джейкоб

Коли ми підійшли до моста, то побачили декана земляного факультету.

- Професор Фрост? - здивовано звернувся до нього Райан. - Ви теж вирішили прогулятися.

- Можна й так сказати, - чоловік невдоволено зійшов на берег. - А вам не здається, що ви далеко пішли від свого факультету?

- Хіба нам заборонено відвідувати інші факультети? - здивувалася я та втупилася на професора.

Той не поспішав відповідати. Він пробурмотів щось на латині й змахнув рукою перед собою. Після цього пухкий пісок перетворився в стежку. І можна було на ній спокійно стояти, та не потопати по щиколотки в нього.

- Заборони на відвідування немає, - невдоволено відповів учитель. - Але ця зона не найкраща для прогулянок.

- А що тут не так? - здивувався Райан та подивився у бік моста, за яким стирчали кам'яні уламки. - Це старий причал?

Професор нічого не відповів та пішов, залишивши нас на березі.

Я ще раз придивилася на міст. Він спрямований був у сторону невеликого острова з пагорбами. Здавалося, він повинен був вести саме туди, але обривався занадто рано.

Щойно я хотіла запитати про це професора, як той обернувся та не найприємнішими словами погнав нас подалі від цього місця.

Довелося послухатися та піти, залишивши тут занадто багато питань.

Розглянути землі земляного факультету ми не встигли, тому що сонце було вже в зеніті й нам слід було поспішати. Ми, лише, глянули, як виглядає Емемаз з боку.

У чомусь їх територія була схожа на вогненний факультет. Хіба що, будинки іншого кольору та навкруги було більше пагорбів.

Оцінивши їх територію, ми прискорили крок, прямуючи до найкрасивішої зони академії.

- Треба було привезти з собою велосипеди, - втомлено сказав Райан, коли ми зупинилися перепочити й попити води.

- Або вирахувати реальний розмір острова, - кивнула я, залпом випиваючи залишки води.

- Мені здавалося, що він менше.

- Мені теж. А, уяви, якщо б був ще повітряний факультет.

- Чому ти приділяєш йому так багато уваги? Немає факультету - немає проблем.

- Не знаю. Дивно це. Й, ніби як, неправильно. Стихій все одно залишилося чотири. Тож, чому нас не навчать повітряній магії.

- Вже багато років так. І ніхто до тебе не заперечував.

- Тому що не замислювалися про це.

- І ти не парся. Ти, взагалі, тут на рік.

Я хотіла посперечатися з другом ще. Але побачила того ж самого хлопчика, з яким намагалася поговорити на площі. Він знову був у светрі, що було не до речі при такій спеці.

Дитина подивився на мене. Помахала. Та побігла углиб острова.

Нічого не пояснюючи, я кинулася за ним крізь густу зелень. Здавалося, він кликав мене. І я була впевнена, що зобов'язана за ним піти.

Нічого не розуміючи, Райан погнався за мною з коментарями про мою неадекватність.

Слухати мені його було ніколи. Мені потрібно було наздогнати цього шибеника й дізнатися, що він робить на острові. Де живе. І як його звати.

Зупинилися ми біля невеликого пагорба з масивними металевими дверима.

Тут хлопчика й сліду не було. Здавалося, він розтанув у повітрі. Відсутні були навкруги будь-які сліди на землі, окрім наших.

Я посмикала двері. Вони були замкнені.

- А тепер ти мені поясниш, чому ми так бігли? - Райан невдоволено сів навпочіпки та з низу вгору подивився на мене. - Тобі вовки привиділися? Або оса кудись вкусила?

- А ти не бачив? - я невдоволено глянула на нього, не вірячи, що він не зрозумів, що сталося.

- Я бачив тебе. І як ти побігла в гущу трави без пояснень. Тож, саме час розповісти. Що тебе так зацікавило.

- Там був хлопчик. Той самий, який був вчора на площі.

Райан невдоволено похитав головою. Поліз в свій рюкзак та простягнув мені пляшку води.

Він мені не вірив. І дивився на мене з якоюсь жалістю та тривогою. Немов, прийшов відвідати мене в лікарні.

- Есмі, - він уважно дивився мені в очі, мабуть, точно вирішивши, що я з'їхала з глузду. - Там не було хлопчика. Та й немає тут дітей. Я вранці поцікавився в нашого наглядача про це. Він сказав, що я недалекий, раз не розумію, що на такому острові немає місця маленьким дітям.

- Про себе б так сказав, - фиркнула я. - Він не мав права тобі так відповідати. Ти повинен на нього поскаржитися.

- Щоб він мені потім всипав конкретно? - здається, Райан вже був не радий, що поділився зі мною такою новиною.

- Ти про що? - від таких розмов я й про дитину забула. - Райан, якщо він неадекватний, ти зобов'язаний розповісти про все вчителям та батькам. Звичайно, ми вже не маленькі, але це якась дідівщина.

- Це гірше за неї, - друг відвернувся та придивився кудись у далечінь. - Він - частина моєї родини. Ріхард мій брат. Він цього року закінчив академію та вирішив залишитися працювати тут. Взагалі, він навчався на факультеті Терранісу. Але, дізнавшись, що я потрапив на Фіролен, попросився бути наглядачем у нас, щоб стежити за мною.

- Жах який, - сказала я через деякий час, перетравивши інформацію. - Це ж ніякої свободи. Тепер розумію, чому ти вчора вранці був не в настрої.

Райан мовчки кивнув та пішов у сторону Емемаза.

Я ще раз оглянулася по сторонах. І, нікого не побачивши, пішла за однокурсником, який, немов, води в рот набрав.

До самого факультету ми так і мовчали.

Райан занурився в свої думки, а я обмірковувала, чим змастити плечі, які явно підгоріли за час походу. І тепер шкіру неприємно пекло.

Ми, явно, не розрахували свої сили. Тому, підійшовши до кабінету, всілися просто на підлогу й намагалися прийти в норму в прохолодному коридорі водного корпусу.

Тут переважали приємні світло-блакитні тони й на повну потужність працювали кондиціонери. Здається, Тіффані, русалці нашій, пощастило тут вчитися. Хоч, вона хотіла бути в складі нашого декана красеня.

Згадавши, як ми сьогодні зустрілися з ним, в голову полізли дивні думки. Професор брав участь в магічній війні, яка була до мого народження. Тож, чому він так молодо виглядав? Йому більше тридцяти не даси, хоч, має бути набагато більше.