Глава 6. Покарання

Як мені хотілося побігти з іншими учнями до своїх будиночків та завалитися в м'яку постіль. Однак на цю ніч у нас були інші плани.

- Як думаєте, йти відразу на площу? - запитав Райан та так солодко позіхнув, що ми з Дженні мимоволі повторили за ним.

- Може, підемо в будиночки та завалимося спати? - запропонувала я. - Не буде ж вона нас будити й вести на вулицю.

- А якщо вона потім дуже сильно на нас розсердиться? - з сумнівом запитала Дженні. - Мені Тіффані під час обіду сказала, що професор Слоу дуже сувора. І, якщо ми в перший  день нарвалися на проблеми, можна не розраховувати на хороші оцінки.

- Не думаю, що аж так суворо, - засумнівався Райан. - Скоріше, просто буде бурчати  кілька днів й усе. Не буде ж вона цілеспрямовано на нас злитися через те, що я не помітив вільного місця в кабінеті.

- Абсолютно солідарна з ним, - я закивала головою. - Може, це у Тіффані був поганий настрій? І вона вирішила й нам його зіпсувати?

- Не думаю, щоб вона мені просто так хотіла поганого, - Дженні трохи ображено подивилася на нас. - Вона моя подруга й вона дуже хороша. Ви, просто, не встигли ваізнати її краще.

Після цих слів Дженні попрямувала в бік частини острова, що належив Фіролену.

Ми з Райаном мовчки переглянулися й пішли за нею.

Професор Слоу очікувала нас біля головних воріт території Фіролена. Тож, питання, куди йти далі, відпали самі собою.

- Не бачу, щоб ви поспішали виконувати свої доручення, - невдоволено повідомила вона. - Решта учнів вже в своїх кімнатах. Тільки ви десь застрягли.

- У нас уроки були цілий день, ми що, не можемо, навіть, поговорити один з одним? - такого хамства я не могла терпіти. - Ми не на півгодини запізнилися. А, всього лише, прийшли останніми. Може, в Райана шнурки розв'язалися.

Я глянула на нього і помітила, як він покрутив пальцем біля скроні й кивнув на свої ноги. Виявляється, у нього черевики на змійці. Трохи незручно вийшло. Але вже нічого не змінити.

Потім я обернулася до Дженні, з надією, що та щось скаже на наш захист. Але на дівчинці лиця не було. Вона стояла бліда і з жахом дивилася на декана.

Закотивши очі, я мовчки дивилася на професора в очікуванні вказівок.

- На сьогодні ваше завдання почистити місце для багаття, - нагадала нам декан, немов ми могли забути її ранкові вказівки, й повела нас до головної площі. - Відра та ганчірки завгосп вам підготував. Бажано закінчити все до півночі.

- А що, опівночі нечисть оживає? - Райан не втримався й ледь помітно посміхнувся. - І хто до нас може завітати? Мерлін в халаті? І попросити, щоб ми зверху не шуміли?

Від такої фантазії друга я не змогла стримати сміх.

Професор Слоу знову обернулася до нас. Здавалося, вона була не тільки в люті, але ще й збентежена. Цікаво, що викликало таку її реакцію?

- Не раджу так жартувати, молоді люди, - вона знизила голос. - Це вам не просто академія. Тут заточені різні духи та істоти, з якими зустріч ненавченого мага може закінчитися смертю.

- Раз вони такі страшні, чому їх не сховати в більш безпечному місці? - запропонував Райан. - Тут занадто багато ненавчених.

- Більш ніде, - професорці Слоу починала набридати наша бесіда. - Та й, не вам вирішувати. Від вас вимагається закінчити роботу вчасно й в опівночі бути в своїх будинках. А ще краще - в ліжках.

З цими словами вона залишила учнів, віддалившись в будинок для вчителів.

- Ти повірив в цю маячню? - з подивом я подивилася на Райана.

- Так, і тепер буду спати під ліжком з ввімкненим ліхтариком, - засміявся друг. - Ну, це ж занадто очевидно, що нас вирішили злякати, щоб нікуди носа не сунули.

- А, якщо це правда? - Дженні нервово озиралася на всі боки. - Якщо вся ця нечисть існує? І може напасти на нас.

- Швидше за все я на тебе нападу, якщо з роботою будеш зволікати, - фиркнула я й підійшла до приготовленого інвентарю.

Менше всього на світі я хотіла зараз прибирати. Але діватися було нікуди. Взявши відро з щіткою, я додала туди миючого засобу й почала натирати закопчену металеву конструкцію.

Райан та Дженні мовчки стали діяти за моїм прикладом.

Майданчик був досить великим. А зона для багаття походила на глибокий та величезний чан, зверху якого були чудернацькі залізні візерунки, які дуже заважали при чищенні.

Здавалося, щоб все тут відчистити, не вистачить часу й до ранку.

Я подивилася на своїх товаришів по нещастю. Здавалося, в них, як і в мене, не було нічого магічного. Найзвичайнісінькі молоді люди. Дві ноги, дві руки. Але, все ж таки, не всім же бути без здібностей, як мені.

- Дженні, - гукнула я знайому. - Ось, у Тіффані дар навіювання. А в тебе який?

- Не важливо, - відмахнулася подруга й ще сильніше почала терти прути.

- Дуже, знаєш, важливо, - зауважив Райан. - Мені теж цікаво. Раптом, ти духів викликаєш. Або володієш магією миттєвого чищення. Зараз би вона стала в нагоді.

- Признавайся, - закивала я. - Раптом тобі досить ляснути в долоні, як все навкруги стане, як новеньке. І не доведеться довго сидіти тут.

- На жаль, нічого подібного не вмію, - похитала вона головою й продовжила відтирати бруд.

- А що вмієш? - Не вгамовувалася я. - Просто, я не вмію нічого. І не розумію, чому мене сюди прийняли.

- Можливо, твій потенціал ще не відкрився, - задумався Райан. - Я теж нічого особливо не можу, окрім як підняти щось дуже легке на пару сантиметрів в повітря.

- Ми тут і вчимося, щоб розвивати свій дар та навчатися новому, - повчальним тоном сказала Дженні.

- Раз ти така розумна, розкажи, що вмієш, - наполягала я на своєму.

Дженні промовчала. А я не стала наполягати, щоб вона признавалася. Все одно, рано чи пізно дізнаюся. Тому продовжила терти щіткою безглузду фігурку.

Незабаром все було в піні. Мабуть, ми перестаралися з миючими засобами. Тому, Райан з Дженні вирушили набрати води, а я все терла те, що могло й саме очиститися. Взагалі, ніколи не бачила, щоб місце для багаття так треба було віддраювати. Швидше за все, наша декан, просто, не придумала більш екстравагантного покарання для нас.