РОЗДІЛ 1 Місце тиші

Тим, хто досі пам’ятає свої перші кроки у доросле життя! 

Справжня тиша не має нічого спільного з відсутністю звуків. Вона з’являється всередині тоді, коли перестаєш тікати від себе. 

Мар’яні Сердюк було двадцять чотири. Вона жила в Крайсиках — невеликому містечку на Львівщині, де старі вулиці сусідили з новими будівлями, а повітряні тривоги стали частиною звичного дня. 

Тут були школи, коледж, кілька скверів, бібліотеки й маленька книгарня-кав’ярня, куди заходили ті, хто не поспішав. 

На околиці міста працювала студія звукозапису, невелике виробництво та місцеве видавництво, яке друкувало книжки авторів, про яких тут часто говорили тихіше, ніж вони того заслуговували.

Життя в Крайсиках тривало — навіть тоді, коли небо нагадувало про себе сиренами. 

Вона працювала художницею-декораторкою і допомагала відновлювати старовинні будівлі — ті, що тримали в собі сліди чужих життів і часу, який уже неможливо повернути. 

Мар’яна неквапливо пила каву, дозволяючи думкам розтікатися у ранковій тиші, як фарба по старому полотну.

Перший день літа для Мар’яни почався зі співу птахів за вікном — тихого, наполегливого нагадування, що світ ніколи не зупиняється. 

Вона мовчки допила каву, привела себе до ладу і вийшла з дому, тихо зачинивши за собою двері. 

На вулиці вирувало життя: дитячий галас, різкий собачий гавкіт і швидкі рухи комунальників, які підмітали тротуари після ночі. 

Мар'яна вдягла навушники, увімкнула музику на мобільному й попрямувала в сквер малювати. 

Малювання для неї  не було просто захопленням — воно було частиною її самої, тим, що тримало її зібраною в цьому світі.

У сквері Мар’яна помітила лавочку неподалік від фонтану й одразу до неї попрямувала. У цю пору тут було небагато людей. 

Сівши на стару лавку,  вона глибоко зітхнула. Останнім часом стосунки з мамою стали напруженими. 

Діставши з рюкзака скетчбук та олівці, вона почала малювати, повільно занурюючись у власний світ. 

На аркуші повільно проступило обличчя її батька. Його не стало, коли Мар’янi виповнилося вісімнадцять. Тоді школа вже залишилась позаду. Попереду на неї чекала тиша, до якої вона ще не була готовою. 

Вона струснула головою, і спогад відступив. Олівець знову ковзнув по паперу, залишаючи тонкі лінії на портреті. 

Вода у фонтані тихо дзюркотіла, а високо в небі ліниво кружляли ворони. 

Запрошую вас до історії, яка занурить вас у дивний період дорослішання та пошуку себе. Про дружбу, яка народжується спонтанно, і справжнє кохання, яке розкриває в нас те, про що ми навіть не здогадувалися!