Такт 30. Завершальні акорди.

Три роки по тому.  

Затишний  ресторанчик Vineria Bistrot в центрі Риму.

- Чому ти після того з ним ні разу не бачилась, і не розмовляла? – Дора старанно почала намотувати шпинатну пасту на виделку.

Анфія  втомлено підперла долонею підборіддя. На зап’ясті блиснув тоненький платиновий браслетик.  З маленькими нотками по центру. Подарунок від організаторів музичного фестивалю. Вона потерла пальцем стильний манікюр. Блискуче волосся чудово тримало укладку звабливих хвиль.  Потім дівчина зиркнула на подругу, і звірила час на наручному годиннику.

- Мені скоро треба бігти на репетицію. Через місяць розпочинаються гастролі.

- У нас сьогодні вихідний. Мені так подобається як ти розказуєш за Вістана. Посидь ще трохи.  Дуже романтична історія, - Дора скривила своє смагляве обличчя.

Анфія зробилась дуже серйозною. Було видно що минуле їй згадувати приємно і боляче водночас. Їй прийшло повідомлення від Фабіана. Вона швидко і поверхово переглянула зміст послання.

- Тут ще Камелія і Кристіано казали що зайдуть, а ти збираєшся вже йти. – не зупинялась Дора.

- Я й так кожен день бачу вас на репетиціях в консерваторії, - грайливо посміхнулась дівчина.

- От що робить із людьми слава, ти почала нас уникати.

- Що ти таке говориш? – Анфія закотила очі.

- А що, після того як ти перемогла у міжнародному конкурсі. Ми почали все рідше і рідше зустрічатись у дружній компанії.

- Не забувай в мене ще є  Фабіан, він вимагає багато уваги до себе. А з цими концертами ми й так рідко бачимось. Він мене і так неохоче пустив зустрітись з вами. Мовляв я вас і так кожен день бачу.

- О Фія, невже ти вирішила з простими смертними відсвяткувати завтрашню церемонію нагородження  за кращий музичний оркестр. Це велика честь для нас, - крикнув до двох дівчат Кристіано, і почав дурнувато кланятись в їх бік, наче на обряді жертвоприношення.

- Кріс, і я рада тебе бачити, - Анфія розплилась у теплій посмішці, при вигляді цього худорлявого і високого хлопця.

Через хвилину він опинився біля них, і по черзі всіх обійняв.

- А Камелію де загубив?

- Ой що ви її не знаєте? Побігла по магазинам, сказала що хоче купити для вас якісь подарунки. Тільки їй ні слова -  Кристіано примружив очі, і приклав вказівний палець до губ.

- Як ти мала? Це Фабіан тебе так замучив? Чи ти знову ночами на роялем сидиш? – підійшов до Анфії, і підняв за заталію.

- Принини Крістіане, - заверещала дівчина коли той почав її кружляти біля столику.

- Ти як завжди! – Анфія задихалась від сміху, і легенько хлопала його долонею по спині.

Їх четвірка нерозлучна вже майже три роки. Як тільки-но Анфія почала працювати із ними в оркестрі. Диригент австралієць, сюди не так то легко було потрапити. Камелія грала на флейті. Дора на скрипці, Кристіано на саксофоні. Із ними Анфія майже забула за Вістана. Ну а згодом з’явився Фабіан.  Після приходу Кристіано, Анфія зрозуміла що так швидко їй втекти не вдасться.

- Кристіано, я насправді мушу бігти.  Поцілуй Камелію від мене. – Анфія похапцем почала збиратись. Закинула в сумочку свій телефон.

- Ой ні, ні так не робиться! – схопив її за руку. Камелія образиться. Чи ти забула? Що пропустила її день народження?

- Ми їздили із Фабіаном до його батьків. Повір, я не могла відмовитись.  Ти ж знаєш його.

- То ви завтра з ним вдвох прийдете на церемонію? – Запитала Дора.

- Ну так, він хоч вже і не є нашим продюсером, але також був причетний до цього.

- Ясно, то завтра з нами ти також не підеш кудись у ввечері, після нагородження?

- Якщо Фабіан погодиться… - протягнула Анфія.

- Ага, дивись, - підморгнула Дора. – Нікуди ви не підете! – помахала головою.

- Я не обіцяю, але й не заперечую. – Анфія стояла на своєму.

- То може хоч сьогодні з нами побула б? - Кристіано почав вивчати зміст меню.

- Не може, - скривилась Анфія, - Фабіан написав що підготував для мене сюрприз. Він мене чекає.

- Ну тоді до завтра. – Кристіано ображено відвернувся від неї.

- Кристіано…- Анфія встала із-за столику, і підійшла до нього. –  От знаю я цей тон.  Я знаю що ти ображаєшся. Але я не можу.

- Ти перебільшуєш Анфіє. Я радий за тебе звичайно.

- Бувайте, - Анфія полегшено видихнула і побігла на вулицю ловити таксі.

- Кристіано, це аж занадто. Ти ж з Камелією? Ти думаєш не видно що ти ревнуєш Анфію?

- Що, Дора? Ти коктейлів перепила? – Кристіано повністю змінився в обличчі. – Не неси дурниць, те що було між мною і Анфією давно в минулому. І я не переходжу дружні рамки.

- А між вами щось було? – Дора пирхнула.

- Тим більше, не бачу сенсу в твоїх словах.

Зупинивши водія біля входу в квартал Коппеде, Анфія захотіла прогулятись затишними вузенькими вуличками на самоті. До дому їй було десь хвилин 15 неквапливим темпом. Туфлі на невисокому підборі,  можна гуляти. Анфія була б рада ходити хоч дві години. Та вдома на неї чекає Фабіан. Саме тому, можливо, й вона відтягувала як могла прихід до дому. Бо нервувала, здогадувалась який саме на неї чекає сюрприз.  Життя малює свої траєкторії, не такі про які мріялось. Не те, що зовсім хотіла. Так Фабін їй подобається, дуже. Навіть лякалась, коли ловила щось в ньому схоже із Вістаном. Щось було в ньому знайоме до оскоми. Інколи відкидала себе від думок, що й обрала його саме через це. Це якесь збочення. Щось хворобливе. Мабуть саме зараз зрозуміла Вістана. Чому між ними зав’язався  зв'язок. Але вона ніколи б не стала для нього Ангеліною. Мабуть він  це зрозумів, тому й відпустив. За ці три роки Анфія жила на повну. Постійні концерти, перший успіх. Свої немаленькі гроші. Це те, про що вона так  мріяла, сидячи за стареньким роялем в училищі.  Тепер коли все це є, якось притупився смак. Все без запаху задоволення. Здавалось справжнє життя вона залишила там  в пошарпаних стінах орендованої квартири в Києві. Саме там виявляється  було щось справжнє, те що дарувало щастя. Навіть робота в одному із найвідоміших оркестрів не придавала їй відчуття перемоги. Всі ці нагороди були для того, аби заповнити і пусті полички в душІ.