Такт 28. Хіт

Анфія одягнула чорну сукню, так занадто похмуро, але в душі так само. А сьогодні між іншим вирішальний момент, конкурс на відбір на навчання у консерваторію. Вона там не була більше місяця. З того дня, як померла Сашка. Від спогаду про це, стисло в грудях. Анфія залишилась сама. На цьому дійстві могла бути подруга, вона б завжди підтримала її. Їй навіть не було з ким виговоритись про Вістана. Жила як затвірниця. Навіть в магазин не виходила. Бо водій Вістана щодня привозив їй свіжі продукти. За Вістана ж ні слова не казав, хоч як би вона не розпитувала. Тільки сам збирав про неї інформацію, аби відзвітувати своєму хазяїну. Це жорстоко з його сторони залишити її зовсім у незнанні, що з ним зараз відбувається. Анфія переживала чи прийняли ті поправки на голосуванні? Якщо так, то Вістан зараз у небезпеці. Чи переживала вона за себе? Ні. Трохи охоловши після розмови з Вістаном, вона зрозуміла, що по суті він зробив все правильно. Адже вона б залишалась уразливою, якщо б залишалась разом із ним. А так вона їм не цікава. Анфія детальних подробиць не знає, лише зв'язок із Вістаном робив її цікавою для них. Зробивши легкий макіяж, вона поправила контур губ пальцем. Чомусь у найважливіший момент життя хочеться сильно плакати, і плюнути на все. Почати життя з нової сторінки. Аби навкруги були незнайомі обличчя. Сьогодні вона вперше після смерті Олександри буде в училищі. До цього морально готувалась, аби тримати себе в руках, тому що там все буде нагадувати про подругу. Закрила руками обличчя, забувши що нафарбована. Їй було байдуже який буде мати вигляд на конкурсі. Головний конкурс свого життя вона програла в суху, навіть не позмагавшись. Згадала поцілунок Вістана і серце затремтіло  від гіркоти. Дзвінок вхідних дверей дав зрозуміти, що водій Вістана вже тут. Остання їхня поїздка, останній зв'язок між нею і Вістаном перерветься. Завтра вона відлітає в Італію. Чи звикла вона до таких частих мотань туди і сюди. Напевно так, звикла, швидко пристосовуватись до нових обставин існування. Із дому в дім, а тепер із країни в країну. ..

Училище шуміло, і було переповнене натовпом гостей та конкурсантів. Всі радісно щось викрикували, фотографувались із рідними. Тільки Анфія сама, як зажди. Непомітно прошмигнула до роздягальні. Слава Богу там було порожньо. Швидко перевзулась. У Сашині чорні босоніжки. Як сама ж їй подарувала. Анфія заприсяглась, що тепер на кожен концерт буде взувати тільки їх.

Тиша і усамітнення тривали недовго, в кімнату зайшли пару її однокурсниць. Почали розпитувати де вона пропала, і що насправді трапилось із Сашкою. Ця нетактовність почала Анфію дратувати і вона грубо їх послала і вибігла із роздягальні зіштовхнувшись у дверях із Петручкою. Та була здивована, але чомусь не з’язвила. Анфія була вражена, виявляється Ірина можу бути людяною.

- Не хочеш поговорити? У залі, там якраз налаштовують рояль. І немає людей.

- Про що нам говорити? – фиркнула Анфія, - Це твоя остання спроба зіпсувати мій виступ? Тобі це не  вдасться.

- Та годі, забули, я про інше. Пам’ятаєш Олену Федорівну?

- Так, а ти звідки її знаєш?  Вона була моєю вихователькою у дитячому будинку.

- Я знаю, бо вона також була і моєю. Ми росли з тобою в одному будинку. Ходімо поговоримо. – Ірина потягла її за руку до зали.

- Знаєш я завжди тобі заздрила. Олена Федорівна постійно тебе виділяла серед інших, вчила грати на фортепіано. Може ти згадаєш ту надокучливу дівчинку що завжди тобі заважала грати? Це була я. Потім мене всиновили, я змінила прізвище і ім’я. Так захотіли мої прийомні батьки. Мабуть тому я й почала займатись музикою, аби довести самій собі, що граю не гірше.

- Чому? Навіщо це тобі?

- Нам всім хотілось турботи і відчути жіночу увагу і тепло. Та Олена Федорівна завжди прикута була лише до тебе. Я тебе ненавиділа, і постійно намагалась довести, що я не гірша. Але вона сказала мені, що в мене немає такого хисту як в тебе. І як бачиш я ж в тому училищі що й ти. Одна з кращих.

- То от чому ти постійно ставила мені палки в колеса? Чому ж вирішила розповісти?

- Не знаю, тиждень тому,  була  на зустрічі усіх із будинку нашого року. Я з нею поговорила, виявилось що вона навіть тебе і не згадала. Саме тоді я усвідомила всю цю абсурдність. Я зрозуміла що мені немає чого тобі заздрити, у мене є люблячі батьки, скоро буде перспективна робота в оркестрі. І гастролі по Європі. Якось мені це стало непотрібно і навіть шкода тебе, якщо чесно.

- То це ти підговорила Геннадія Вікторовича щодо мене?

- Так, вибач, ти ж знаєш який він ласий до дівчат ним легко було маніпулювати. – вона засміялась. Анфія зосередилась, але не на словах Петрук, а на звуку що віддалено нагадував  гудок мобільного виклику.

- Що це? Анфія обернулась  в сторону роялю, там де чоловік налаштовував звучання.

- Що перший раз бачиш налаштування інструменту?

- Не за камертоном? – Анфія роззявила рот.

- Я тобі дивуюсь, ти ж досвідчена піаністка. Камертоном можна вже не користуватись. Для цього існує цифровий запис.

- І?

- Звук камертону на його планшеті, - тицьнула Ірина пальцем.

- Точно! –  Анфія вдарила себе по чолу рукою,  - Це ж звук камертону, а звук камертону  нагадує телефонний гудок, який дорівнює  частоті 425 Гц, і звучить як  нота  ля, першої октави. Це ж Камертон! Ампула в камертоні!  – Анфія затрясла здивовану Світлану. Сама не розуміючи від збудження своїх дій.

- Я побігла! – крикнула Анфія, залишаючи Петручку.

- Ти куди? А конкурс? – Світлана стояла в шоці, не розуміючи що відбувається.

- Не потрібен мені цей конкурс! Я передумала! – крикнула Анфія. Навіть не усвідомлюючи, що щойно відмовилась від того, заради чого жила. І що чекає її далі, невідомо.