Такт 25. Саспенс

Її тіло затерпало, і боляче кололо в кінчиках пальців. Обличчя німіло, і їй важко було поворухнути губами, аби щось сказати. Анфія відчувала холод, а її  мокра сукня неприємно липнула до тіла. Все про що вона мріяла в цю секунду зігрітись, і повернути собі чуттєвість. Адже вона нічого, нічогісінько не відчувала. Чула чиїсь голоси, які були нерозбірливі, як далеке радіо. На своїй щоці відчула важкість і легеньке тепло. Нарешті розплющила очі. Але в голові порожньо, зовсім не може зібратись з думками. Вона зрозуміла що їхала в машині, а поруч був Вістан. Вона лежала головою в нього на колінах. А він невпинно перебирав її волосся, гладив по обличчю. Шкода що вона не відчуває його дотиків.

- Куди ми їдемо? – сиплим голосом промовила вона.

- Спочатку в лікарню, а потім  не знаю куди. – з гіркотою відповів він. – Я більше нікуди тебе не відпущу. – сильно стиснув її за плечі.

- Я не хотіла щоб так вийшло. – проскиглила вона. 

- Тихо, нічого не кажи. – він прикрив долонею її вуста.  – Ми поїдемо в лікарню, тебе потрібно прокапати аби вигнати всю ту гидоту, що тобі вкололи. Питати тебе нічого не буду, бо впевнений що нічого не пам’ятаєш. Єдине скажу, більше ніколи не змушуй мене так переживати.

- Вістане я тебе кохаю, - чи то їй в голову вдарила речовина чи то стрес, але більше себе стримувати не могла. Першою зізнаватись в коханні поганий тон. Але якщо це відчуваєш вперше. Можна все.

- Я тебе також. – Він нахилився щоб поцілувати її начхавши на водія і свого бізнес-партнера Олексія, що сидів біля водійського місця.

Поцілунок навиворіт, його очі були навпроти її підборіддя – її навпроти його. Анфія засмілаялась, чим збентежила стриманого Яворського.

- Щось не так?

- Все просто чудово, я просто не так уявляла зізнання у коханні, і цей поцілунок. Я коли нервую завжди сміюсь.

- А мені навпаки відбирає мову, - він ніжно її погладив по щоці.

- Вістане, то куди потім після лікарні? – нервово запитав Олексій перервавши розмову двох закоханих, які вже нікого не соромились.

- Я попросив нам на перший час  забронювати нам номер готелі, а там видно буде.

- І де це? – Олексій почав нервувати.

- Вибач не можу сказати, ти можеш вирушати по своїх справах, ми з Анфією зараз в лікарню.

- Ти від мене приховуєш  Вістане? Я не вірю ти що мені не довіряєш, після скількох років роботи?!!! – Олексій був напружений.

- Вибач, друже нічого особистого. Я не можу ризикувати.

Олексій щось рявкнув водієві, той різко призупинився і той вискочив із салону, прямо на проїжджій частині. Голосно гупнувши за собою дверцятами.

- Що з ним? – закліпала очима Анфія.

- Не зважай він переживає за бізнес. Та й взагалі він не звик мене таким бачити. Мабуть боїться що наші стосунки… - він запнувся, - що це якось може вплинути на роботу.

- Наші стосунки? – Анфія ожила, здавалось у неї знову з’явились сили. – У нас є стосунки? – вона хотіла підвестись, та Вістан не дав їй цього зробити. Владно вклав її голову на свої коліна.

- Анфія, я кохаю тебе. Невже ці слова тобі ні про що не говорять? Про наші стосунки поговоримо пізніше. А зараз я хочу переконатись що тобі нічого не загрожує. А потім в готель -  нам треба відпочити. І подумати що робити далі.

В просторій вітальні потріскував камін. Анфія після лікарні відчувала велику розслабленість. Чи то від того що її судини прочистили, і тепер по ним ганяє свіжа кров, чи то від того… Що Вістан ні крок від неї не відходить. Вимкнув телефон і контролює кожен її вдих. Постійно питаючи як вона себе почуває. Анфія не зізнавалась, що так добре себе ще ніколи не почувала. Вістан зняв невеликий котедж за містом, серед лісу біля озера. Неймовірні краєвиди зачарували із вікна. Та її погляд був зосереджений лише на ньому. Він налив їй келих червоного вина,після того як вона прийняла душ, і закуталась в теплий халат.  Мовляв аби поправити здоров’я. Воно було сухе і дуже кисле, дівчина кривилась, але продемонструвала згодом теплу посмішку від задоволення.

- Що будемо робити далі? –  запитала вона.

- Що буду робити я. Анфія не ображайся, але твоє завдання нікуди не висовуватись, і не заважати. Я налаштований діяти рішуче, тягнути вже немає куди. В мене є лише непрямі докази. Прямий, це ампула із речовиною. Але за крок  до розгадки, тебе викрали і накололи бозна-чим. Якби тільки ти мене слухала. Все б могло закінчитись навіть сьогодні.

Дівчина закотила очі під лоба, він знову почав її виховувати.

- Не кривися Фія, я говорю про серйозні речі. А ти знову включаєш дурника.

- Що я? – вона залилась тонким сміхом. Вістан почав сміятись не розуміючи з чого. Зазвичай для сміху йому були потрібні  вагомі причини. Гумор, ситуація, тощо. А тут заржав як кінь. Просто так. Дивне відчуття для нього – сміятись просто так.

- Анфія припини, це не серйозно! – промовив він крізь сміх.

- Ну так поцілуй мене, аби це зупинити. Тільки так я замовчу, - сказала і почервоніла одразу.

Вістан сидів навпроти в кріслі тримаючи в руках також келих вина. Після її слів він обережно поставив його на підлогу, впившись поглядом в худенькі, білі ноги Анфії, які злегка виглядали із під довгого вбрання. Він магнетизував їх поглядом. Вона сиділа на ліжку, і вловила цю хвилю, від якої перехоплювало подих. Тільки один його такий погляд, і повітря між ними електризується.

Підійшов до неї і сів поруч, і все в повній тиші. Один  легенький поцілунок припав на її щоку, другий в ямочку на підборідді. Третій на верхнє повіко. Немов літній легкий дощ, він вкривав її обличчя теплими доторками. Оминаючи її пухкі губи, які вона злегка прикусила.

Він доторкнувся пальцем до її губ, не наважуючись зробити контрольний постріл. Вона зробила це сама. Притулилась і поплила. Лягла на ліжко, дозволяючи йому все.

Вістан накрив повністю її тіло, захлинувся ніжністю її поцілунка.

- Я не можу вибач, - прошипів він, коли поцілунок почав виходити за межі.