Такт 24. Французька увертюра

На годиннику 13:05, Худорлява постать Анфії наблизилась до блакитних  воріт  старенької церкви на окраїні міста. З іншої сторони починались лісові насадження. Те, що адресу яку вказав Віктор була дуже далеко від району де жила Сашка, Анфію не насторожило. Майже безлюдне місце, тихо саме те, що потрібно аби тихо поплакати над труною. Дівчина відчула як знову ті самі переживання нахлинули на неї, ніби тільки щойно вона дізналась що її подруга мертва. Вона важко зробила крок через поріг хвіртки. Вагаючись чи зможе зараз витримати все. Вона бачила її останній раз коли летіла в Італію з Вістаном. То був останній раз, коли Сашка сказала їй: Фія тільки ненадовго. Я буду сумувати». Сльози залізними коліщатками почали здавлювати її горло. Горе і відчай душили із середини. А на подвір’ї церкви ні звуку. Жодної метушні, жодної людини. Анфія ще раз перевірила в телефоні адресу – все правильно. Напевно, служба вже почалась і всі всередині. Анфія ж трохи запізнилась. Тихенько прошмигнувши в середину дерев’яної церкви,  Анфія остовпіла, кругом темрява, павутиння и пилюка. Церква була закинутою і порожньою. Десь в куполі зверху, шумів протяг крізь розбиту шибку. Анфія судорожно почала набирати номер Віктор.

- Цей недоумок навіть адресу не може правильно написати, - роздратовано сама до себе прогарчала дівчина.

Пройшлась вбік до стіни де стояла лавка, присіла, склавши біля себе невеликий пакет з речами. Які вона взяла із будинку Вістана. Речі які він їй купив не взяла. Тільки чорну сукню , яку одягнула на похорон до Сашки. Куди їй йти далі вона не знала. Але зловила себе на думці, що зробила це навмисно на зло Вістану, а не через те, що дійсно боялась залишатись в його домі. Після того поцілунку і його «вибач»,  їй наче дах зірвало незрозумілими почуттями. Вона або хотіла його боготворити,або  з іншого боку помститись йому. Від цих контрастів її розривало. Але вона не розуміла себе, ні його, ні те що з ними всіма відбувається. Набравши номер Віктора, вона почула короткі гудки. Та її відволік звук вхідних дверей. Оглянулась навкруги нікого, але таке враження що хтось зайшов. Анфії стало моторошно, але коли вона пасувала? Анфія незважаючи на все, почала писати повідомлення Віті, втупившись в екран мобільного. Хтось невідомий вчепився в її вуста сухою ганчіркою, Анфія хотіла вирватись, але тіло відмовило. Руки стали ватними, в очах поплило. Потім вона почула чийсь голос але впізнати не могла, бо у вухах сильно зашуміло, нестерпний головний біль різав скроні. А потім провал.

Вістан вже сідав у таксі в аеропорту, разом із ним були два помічники, детектив і адвокат.

- Нам далеко їхати на цей таємний склад? – сухо запитав у він у низького але огрядного чоловіка.

- Годину. – відповів він звіряючи нас на наручному годиннику.

- Отже, в цьому може бути замішаний Давид? – Вістан потер по звичці безіменний палець. Коли він носив на цьому пальці каблучку, завжди так робив.

- Незнаю, але те, що ці ампули можуть міститись саме в Чехії, де знаходиться філіал під керуванням Давида, наводить на роздуми чи не так? – відповів другий, високий і худий адвокат.

Вістан приклав великий палець до губ. Його телефон завібрував від вхідного повідомлення. Спочатку він навіть не думав його зараз читати. Але анонімний абонент його зацікавив. Чи можливо, це була інтуїція. Яка нажаль його не підвела. На фото його Анфія, без свідомості, із брудним кляпом в роті. Темне і страшне зображення, рознервувало його тремтіння. Руки вмить стали вологими і телефон вислизнув з рук.

- Все відміняється, - сухо відповів двом своїм співрозмовникам і вийшов із машини, направляючись в бік  аеропорту.

Адвокат і детектив округлили очі, перекинувшись здивованими поглядами один із одним, але Вістана не зупинили. Знаючи його принциповість і відповідальність, зрозуміли все без слів. Просто так він би не пішов, за крок до розгадки.

Побувши в Чехії всього дві години, Вістан летів додому, швидко обмінявши квиток. Скоро буде в Україні, але що робити по прильоті до дому не знав. Куди бігти, де шукати. Був розгублений як хлопчисько. Всього дві години, але те, що переживав він всередині, здається забрало десятки років. Він не міг ні про що думати крім неї. Як її могли випустити з його дому? Він знав що за Анфією треба дивитись більш уважніше. Він так хотів швидко владнати все, а потім вже подумати над тим, що їм вдвох робити разом. Бо розумів, що так просто вже відпустити її не зможе. А тепер що? Він може її втрати як і Ангеліну. І ще одну жертву він не переживе. Яворський розумів, що все що сталось із Анфією, лиш чиясь ганебна маніпуляція, аби він знову дав задню. Не дарма все сталось у вирішальний момент. Але Анфія, він її ж попереджав, він їй наказував бути обачливою. Невже її викрали із його дому? Навряд чи. Вістан не міг контролювати себе, здавалось такої люті ніколи не відчував, він сердився на це дівчисько, і в той же час, згорав від переживань і ще від чогось…

Цей переліт тривав вічність, але вже в Борисполі він взяв себе в руки, і одразу як тільки ввімкнув телефон, почав роздавати вказівки своїм людям. І слухати останні звіти у пошуках дівчини. Він поїхав до себе до дому, аби рознести своїх охоронців за погану роботу. Він був в цей момент жалюгідним, бо окрім докорів і криків не міг більш нічого вдіяти. Відчував свою безсилість.

Все скінчилось тоді коли подзвонив один із його керівників охоронної служби, повідомивши, що сигнал телефону Анфії засікли на окраїні міста. На закинутій фермі. Поруч нічого не було, лише закинута церква.

Вістан одразу набрав свого водія, він має бути там разом із усіма пошуковцями. Він сам хоче обстежити там кожен міліметр землі, кожен кущ, і кожен закуток. Якщо він її не знайде, то забуде що таке спокій назавжди.