Такт 22. Гомофо́нія

Коли Анфії повідомили, що Вістан вже її чекає у вітальні і вечеря готова, вона трохи запанікувала.

Весь день вона приміряла нові речі, які принесла їй Поліна.  Дивно, подумала Анфія, таким заняттям вона надає перевагу вперше. Ця ледве вловима жіночність почала потроху приборкувати її. Цілий день розмірковувала над тим,  що одягне сьогодні для Вістана. Як він відреагує? Чомусь не хотілось одягати сукню із завищеною талією, хоч вона була і гарна, але нуднувата, Анфія зморщила носика. І одягнула зухвалі джинси і пудровий топ, що із усіх речей чомусь найбільше припали її до душі. Легкий макіяж і прозорий блиск, ніби все готова. Як же вона подорослішала…

- Доброго вечора, - Анфія підійшла до столу, тримаючи руки в кишенях. Поводила себе якось дивно, не так як раніше, самодостатньо. Вістан одразу її розкусив, і ховаючи посмішку відвернувся. Ображена Анфія здалась йому смішною, це личко виглядало доволі мило. Але після цієї реакції швидко розвернувся назад і припав до неї поглядом.

Її вигляд його здивував. Ні, приголомшив. Цей відвертий стиль, і голі коліна. Сам здивувався, але йому сподобалось. Але… це ще більше довело йому, які вони різні. По-різні сторони. Він налив собі вина, і жестом запросив дівчину до себе. Опустив голову, і почав збиратись із думками. Навмисно не дивився на неї, бо міг би забути що хотів сказати. Сам собі наказував: зберись холопе, ти вже дорослий чоловік, тобі ж не 20? Романтична-ніжність Анфії, могла надихнути будь-якого юнака на героїчні вчинки. Але Вістан вже з цього виріс, що він може їй запропонувати? Лише підтримку, опіку і мудрі поради. Він виріс із цього давно. У Анфії це все ще по переду, не з ним… І не для нього.

- Я сьогодні був грубий, вибач, - нарешті подивився на неї, так мало слів, а хотів сказати більше.

- Зараховано, - Анфія безцеремонно сідає за стіл, навіть трохи агресивно, але виглядає невимушеною.

- Коли просив Поліну підібрати щось тобі, навіть уявити  не мі, гяким буде результат – обвів її поглядом.

- Вирішили поексперементувати, - знову холоднеча в її голосі.

- Послухай, - вхопив її за руку і тут же відсахнувся, він зажди так брав за руку Ангеліну, коли сиділи вдвох.

- Пам'ять пальців, - усміхнулась Анфія, спостерігаючи за його діями, - У піаністів є такий термін як пам'ять пальців, коли вчиш мелодію, ти запам’ятовуєш її мозком, кожну ноту, кожен такт, ти запам’ятовуєш її шифр. Але є ще такий феномен, як пам'ять пальців, це рефлекс, коли ти сідаєш і граєш, повністю відключаєш свідомість, твоя голова зайнята тільки звуком, пальці  ніби самі по собі нажимають потрібні клавіші.

- Цікаво, - закивав головою Вістан, подякувавши Анфії за те, що вона перевела тему.  І цю ранкову телефонну розмову вони наче б то проїхали.

- В мене таке враження ніби ти мене уникаєш, - Анфія була дуже відверта, і Вістан це зрозумів, але після цих слів трохи закашлявся, не знав що відповісти. Брехати, що зайнятий роботою, так він зайнятий, але не зовсім…

- Я зайнятий розслідуванням, - сказав і ковтнув останнє слово.

- І  як? Є результат?  - притисла його стіни своїм поглядом.

- Поки що говорити зарано, мої детективи займаються також і справою Саші.

- Ти знаєш? Що там? – її губи затремтіли.

- Як все буде позаду я обов’язково тобі все розкажу, Анфіє ти знову починаєш тягнути ковдру на себе.

- Нічого я не тягну, просто я не хочу бути осторонь, я не хочу сидіти в 4 стінах.

- Зрозумій  для того я тебе сюди і привіз, аби ти була осторонь! – Він з докором поглянув на неї.

- Я знаю, - важко видихнула вона, - І вдячна за те, що ти зробив, і за Поліну, і за одяг, навіть не знаю навіщо він мені, все одно сама такий дозволити собі не зможу.

- Та талановита піаністка, звикай до такого життя, бо воно неодмінно тебе чекає, - із впевненістю промовив він.

- От і я про це, я навіть не маю змоги тренуватись, мій синтезатор залишився на колишній квартирі. Я не можу його зараз забрати.

- Можеш грати на роялі! – Вістан залпом випалив ці слова сам дивуючись їм.

Анфія округлила очі, і з недовірою зиркнула на шикарний білий «Kawai Polished Ebony», що стояв у вітальні біля якого їм накрили вечерю.

- Не бійся, я не буду сердитись, можеш грати коли заманеться. Я думаю Ангеліна сама була незадоволена, якщо я б тобі не дозволив. Він не повинен мовчати. Тим більше так талановито на ньому ще ніхто не грав. Навіть моя дружина, - він засміявся.

- Можна прямо зараз? – вона підхопилась із стільця, не зводячи з Вістана погляду.

- Так, - якось невпевнено мовив він.

- Ти ризикуєш! Я хочу зіграти сонату Бетховена, а це хвилин 20. – помахала вона пальцем.

- Що може бути краще? – він так тепло посміхнувся, і Анфія забула що сьогодні вдень хотіла його вбити.

Щось млосне і тягнуче до болі запанувало всередині, вона любила клавіші, любила їх звук, і саме зараз зрозуміла як сумувала за цим, всі дні і ночі. Ось справжня причина її хандри - спокій рук.

Накинулась на рояль як голодна і змучена, дивилась і любувалась на цей чорно-білий ансамбль блискучих прямокутників. Доторкнулась до них, вдихаючи в них життя. Свій біль, свої емоції і переживання. Мелодія почалась різко, але плавно переходила з такту в такт,  доводячи до напруження  то до чуттєвого коливання. Пам'ять пальців Анфії вправно справлялась із завданням, зараз вона повністю відключила свідомість. Але не слухала музику, хоч і сиділа до Вістана спиною, та наче бачила його кожну рису.

- Коли ти грала, я ніби почув історію свого життя. – сказав Вістан коли вона знову сіла біля нього.

- А я свою. А ти знаєш чим мене приваблює фортепіано? – загадково посміхнулась дівчина.

- Чим?

- Воно нагадує мені чоловіка, стриманого, розсудливого і розумного, впевненого.  

- Ти хотіла сказати ідеального? – знову засміявся він. Все дедалі більше в його житті з’являється посмішок. Невже час таки лікує? Запитав сам  себе Вістан.