Такт 20. Драматична варіація

Анфія всю ніч пролежала калачиком скручена на підлозі. Як побита. Закам’яніла і охолола. В слова Віктора не вірилось. Та серце вже розривала гірка втрата. Вона одягнула босоніжки Сашки, які нещодавно подарувала їй, і відчувала що та десь поруч. Але кімнату охороняла трагічна тиша. Її очі сухі і вперті не пустили й сльозинки. Здавалось невиплакані сльози отруюють її із середини. Як критична інтоксикація організму, від страшної утрати. Дівчина чекала на Віктора, після їхньої розмови навмисно не передзвонювала. Так хотіла, аби це було неправдою, незрозумілою інформацією. Ніби вона не так почула, а він не так сказав. Всю ніч чекала невідомо на що, не дозволяючи собі заснути. Хто вона тепер? Самотня і нікому не потрібна. Без Сашки вона не має сили боротись далі. Не може, опускаються руки.

Вітя заявився під ранок. Опухший і замучений, з темно-синіми колами під очима. Всю ніч не спав, пояснив їй. А далі розповів те, від чого Анфію почало ломати від болю.

- Коли я прокинувся, вона не дихала. А я нічого не пам’ятаю. Попередня інформація, Саша померла від удушення. Не фізичного. Від набряку гортанні. Що відчувала Анфія в цей момент? Ніби фільм жаху став реальністю. Ніби в моторошній історії, яку вона колись чула, стала головною героїнею.

- Як це нічого не пам’ятаєш? Це жарт? Скажи! – істерика сталась раптово. Наче хвиля,  яка прорвалась на зовні, що довго стримував берег. – Як це нічого не пам’ятаєш? – закричала Анфія, і впала як підкошена. Обмиваючи підлогу власними слізьми.

- Це неправда! Як так може бути? – плакала вона, а тоді як навіжена підірвалась і кинулась на Віктора з кулаками.

- Скажи, вона ходила у клініку до Злати? Ти їй дозволив?

Він опустив голову, і присів:

- Вона хотіла, ти ж знаєш її. Позавчора, я якраз вийшов у нічне чергування. І вона вмовила мене.

- Вона щось знайшла?! – заричала Анфія.

- Я не знаю, вона нічого мені не сказала. Лиш хотіла до тебе додзвонитись, та ти не брала слухавку.

- Я ж казала, що не треба в це лізти! Вітя який же ти слабак, недоумок. Як ти міг її туди пустити? Це ти винний що вона мертва. Вона! І твоя дитина!!! Як я могла тобі її довірити? – стогнала Анфія.

- Завтра тут будуть працювати слідчі. З квартири треба з’їхати. Ти можеш десь переночувати? – запитав  спокійно.

- На вокзалі, - тихо відповіла вона, - Куди мені піти? Не має куди.

- Я можу допомогти.

- Йди на хер, - Анфія розвернулась і пішла у вітальню, шукати свою валізу. Яку ще з приїзду не розібрала, виявляється і не треба було, ще додаткових речей туди наскладає. Тільки куди їй йти? Не було в неї ніяких  знайомих, щоб отак без запрошення можна було заявитись. Одна лише подруга була її опорою. Тепер Анфія сама. Але ж є Вістан? Він і так багато їй допоміг, і нічим не зобов’язаний. Але тепер їх пов’язує щось набагато більше ніж симпатія, сеанси… Він повинен це знати. Дівчина підозрювала, що до цього причетна Злата. Це вона вбила Ангеліну і Сашу. Все ідентично. Анфії не вірилось у такі збіги. Невже Сашка щось рознюхала у клініці? За що і поплатилась.  Дівчина проклинала себе, що не  передзвонила Сашці, коли була в Італії. Якби вона тільки знала чим це обернеться. Нікуди взагалі не б поїхала. Що робити?

Разом з речами Анфія прихопила і босоніжки Сашки, як спогад, болючий спогад. «Я б за такі життя віддала» - згадала її слова, і ковтнула розпач.

- Коли поховання? – вже зібрана зайшла до Віктора в кімнату, який обезсилено розпластався на ліжку.

- Через три дні, я тобі подзвоню. Куди ти підеш? - він зібрав всю силу і підвівся.

- Не знаю, щось придумаю.  

- Тебе також мають допитати, як її найближчу подругу. Слідчий має тобі подзвонити.

- Які їхні версії?

- Вони думають вбивство. Отруєння. Вони підозрюють мене. Але поки що я свідок.

- Як це можливо що ти нічого не пам’ятаєш?

- Сам не знаю, наче хтось відключив. Прокинувся голова тріщала. А вчорашній день, ніби хтось стер повністю. Ти думаєш це я винен? – кинув їй коли Анфія виходила.

- Не треба було нам всім лізти туди – сухо відповіла вона.

- Куди?

- У клініку. Речі що залишились заберу, коли знайду житло, - буркнула і вийшла із квартири.

На вулиці розплакалась. Нема куди йти, хоча можна було зняти номер готелі. Але краще зберегти гроші на постійне житло. Від того що заплатило агентство мало що залишилось. Такого швидко переїзду Анфія не очікувала. Легкі гроші швидко розтратила, ще й в Італії накупувала купу гостинців для подруги і для майбутньої дитини…

Сівши на лавку біля під’їзду наважилась зателефонувати Вістану. В цей момент хотіла почути його стримано-спокійний голос.  Тремтячими руками набрала, але на тому кінці ніхто не відповів. Знаючи що йти нема куди, продовжувала сидіти й далі. Назад до квартири не хотіла повертатись. Там померла Сашка. І більше поріг цього помешкання вона нізащо не переступить. Все в ньому нагадувало подругу. Все там кричало спогадами. Двір почав оживати, ранок повільно переходив у день. Анфія все сиділа як у ступорі, поглядаючи на телефон, невже він їй не передзвонить? Забув, або вважає що та сильно знахабніла, щоб турбувати його своїми дзвінками. Вістан і так багато що для неї зробив. Можливо, їй треба і совість мати? Анфія почервоніла від сорому, але твердо вирішила знову його набрати.  Ситуація не із пустих. Сашка померла, так само як і Ангеліна. Серце Анфії обірвалось, коли почула що Вістан поза зоною. Він не просто проігнорував, він вимкнув телефон. Сьогоднішній день – день ударів. Він навмисно так зробив? Не хоче з нею розмовляти. В нього також багато проблем.  А на що Анфія сподівалась? Що він все кине і помчить до неї на крилах щастя. Це буває лише в казках. Хай дякує, що Вістан по-людськи з нею обійшовся. Таких як він зараз мало. Ну а бути для неї чимось ближчим і більшим він не зможе, не того поля вона ягода.

Треба дорослішати, і розмірковувати з певним цинізмом. Вістан просто спокусився на неї під час сеансів, тому що бачив у ній свою покійну дружину. Ще й захоплення у Ангеліни і Анфії майже однакові.