Вдома незвично порожньо, Анфія заглянула в кімнату до Ольги Степанівни – пусто. Відсутність Віктора її заспокоїла. Скоро прийде Сашка, вони щось приготують на вечерю, може піцу, подивляться якийсь фільм на ноуті. Буде класно, Вітя напевно припреться пізно ввечері, бо звик тусити з хлопцями в кафе «Альянс», недалеко біля дому. Анфія не знала його друзів, та часто чула від Ольги Степанівни, що вони недоумки, які втягують її онука в різні неприємності. Такий вже він цей Віктор, розуму нема – зате легкий на підйом. Чим і користується його компанія. То бійку затіють, то машину комусь поб’ють.
Сашка прийшла раніше ніж обіцяла, із вже купленою піцою, і звичайно з пивом. Смачним, але в міру бо завтра ж на пари.
- Вирішила трохи тебе розрадити, - помахала перед нею синенькою пляшечкою Kronenbourg 1664.
- Холодне,- Анфія притулила до щоки.
- Щоб я безе тебе Сашка робила. Ти ніколи не даєш мені схуднути хоч на кіло. Завжди спокушаєш.
- Все що в міру все на користь. Тим більше ти із своєю Ліонською консерваторією, геть нічого не їси. Очі запали, схожа на мумію.
- Я й не помітила – Анфія підійшла до дзеркала, яке висіло в коридорі, аби подивитись на себе. Хлопаючи себе по щоках, скривилась в міміці незадоволення. – Так, до мумії ще далеко, але що бліда то факт.
- До речі, а Вітька де? – Саша пройшлась по кімнатах.
- Де де. Шляється десь з друзями, шукає чергових пригод на свою дупу.
- Вона в нього нічого – підморгнула Сашка.
- Фу, ще скажи що він тобі подобається? – Анфія закотила очі.
- Я не така перебірлива як ти. Просто думала у нас тут буде веселіша компанія.
- Радій, хоч посидимо спокійно.
Вони всілись на кухні, Анфія дістала із верхньої полички, стильні склянки, які Ольга Степанівна тримала тільки для особливих випадків. Виклали піцу на гарне біле блюдо.
- Ого в нас прямо вечірка по фен-шую, - присвиснула Сашка. – Давай за тебе подруго, щоб цей Яворський щедро заплатив за твою роботу, і через рік ти ваяла свою музику, десь на міжнародних концертах.
Анфія замріялась, і вловила від цієї миті справжній кайф. Обожнювала такі посиденьки із Сашкою. Тихо, весело, і головне все закінчувалось доволі пристойно. Чистили зуби, купались і лягали спати.
Їхній спокійний тандем розвіяв пізній телефонний дзвінок.
- Хто? – покосилась подруга.
- Якийсь невідомий номер. Може не брати? Так добре сидимо. – засумнівалась вона.
- Бери! Аж цікаво.
Пару секунд Анфія невпевнено прокрутила телефон в руках, а потім вийшла в іншу кімнату і прийняла дзвінок.
- Привіт Анфіє… це Давид – він трохи запнувся.
- Давид? – промовила вона і ляснула себе по чолі, бо занадто радісно це вигукнула.
- Ти зайнята?
- Ні, ні, сиджу з подругою.
- То я тебе відволікаю.
- О та нічогонічого, все нормально. – Анфія дуже сильно жестикулювала руками.
- Я чого телефоную, він витримав паузу, - Що ти робиш у середу ввечері?
- Я? – вона почала хвилюватись.
- Так ти, злегка посміхнувся.
- Ну я… не знаю, а що?
- Поїдеш зі мною на одну вечерю в ресторані, з друзями? Щоб ти не переживала. Просто повечеряємо. Якщо ти думаєш, що тебе це до чогось зобов’язує.
- Мені треба подумати. – вона покосилась на пройму дверей в якій красувалась Сашка.
- Я не знаю на що, але погоджуйся. – прошепотіла подруга.
- Анфія це буде гарно проведений час. То мені за тобою заїхати? – не зупинявся він.
- Ну… В голові прокручували можливі варіанти розвитку подій, якось не правильно заводити стосунки із братом Вістана. Вона ж на нього працює? А що як він дізнається? Як на це відреагує.
- За Вістана не хвилюйся, він не має права тобі вказувати на те, з ким тобі зустрічатись. – підбадьорив той. Анфія поглянула на Сашку, та стрибала аж до стелі: «Не здумай відмовитись»: шипіла вона.
- Добре, я згодна – Анфія здалась від тиску з двох сторін.
-- Чудово, в середу о восьмій заїду. – нейтрально промовив він і відбився перший. Щоб показати що незважаючи на те, що випрошував у неї побачення, веде таки він.
Після розмови Анфія була ніби в тумані, Сашка щось їй розказувала, але дівчина була десь далеко. Вона боялась, боялась що через це може завадити роботі. Або може піддатись на чари Давида, це в її плани точно зараз не входило. І по-третє, де взяти сукню? В неї нічого відповідного для такого вечора немає.
- Мені треба сукня – її вираз був заклопотаний.
- Щось виберемо, тобі так пощастило. Це ж сам Давид Яворський! Ти уявляєш?!
- Того і лячно. В мене із звичайними хлопцями побачень не було, а тут з таким чоловіком, - вона задумалась, на плечі впало ще одне переживання. Але їй було до біса приємно, що він… Подзвонив їй.