Такт 1. Конфлікт

Налаштуй свою душу за камертоном, для відтворення звуку еталонної висоти.

Лише в найвищих нотах, можна почути музику чужої краси. 

Готель «Premier Hotel Lybid», центр Києва. Низькуватий, огрядний чоловік, піднімається сходам, обхопивши за талію молоденьку дівчину, яка вища за нього майже на дві голови. Вона морщиться і кривиться коли її погляд падає на його спітнілу лисину,  крапельки поту стікають по його обличчю. Незнайомець час від часу витирає своє чоло серветкою. Його очі горять хіттю, вона це бачить і хоче вислизнути із-під його жадних обіймів.

- Anfia, you're beautiful, - він вхопився своїми пухленькими пальцями в її зап’ястя. Як павук обмотує її, захопивши в полон.

- Mister Joseph, I need to go home – ламаною англійською відповідає дівчина,  знічено опускаючи голову.

Джозеф її не слухає, тягне у свій номер, не втрачаючи нагоди ненароком схопити її за сідниці, Анфія відскакує, але його маленькі рученята вправно ловлять її. Він пригортає її до себе, хоче ще ближче, але його округлий живіт не дає подолати дистанцію між ними.

- Do not be afraid – всміхається їй хитро, - Well everything is fine!

Він затягує її до себе в номер, обіцяючи що просто хоче заплатити їй поверх тарифу, як особливу подяку за чудовий вечір. Анфія усміхається, дякує, нервово крутячи сережку. Джозеф пройшов далі в кімнату, вона ж залишилась стояти біля входу. Передчуття дівчини ніколи її не підводили, й зараз вона відчувала, що це затишшя перед бурею. Подумки себе заспокоювала, це лише хтивий американець, що він їй зробить? Він такий гладкий, що секс навряд чи його цікавить. Тим більше це було прописано у договорі – ніякого інтиму. Але на всяк випадок, Анфія привідкрила двері в коридор,  залишаючи собі шанс для швидкої втечі.

Джозеф погукав її, аби вона підійшла. Він сидів на кріслі біля великого ліжка, в руках тримав гаманець, і рахував гроші. Коли дівчина підійшла до нього, жестом показав, аби та сіла на постіль. Поклав на журнальний столик триста доларів:

- This is for you, - сказав Джозеф, із бажанням окинув її поглядом з ніг до голови, зупившись  на її декольте.

- thank you, thank you, - Анфія швидко хапає гроші, і встає, аби по швидше залишити ці стіни. Гроші вже в неї, це все за чим вона сюди прийшла. Гонорар отримала, тепер можна й не церемониться з цим американцем.

Джозеф різко перегороджує їй шлях. Витягує свої бридкі руки і штовхає її на ліжко, від неочікуваності Анфія задирає руки вверх, коли падає на м’який матрац. Купюри розлітаються і  кружляють як сніжинки над нею. Вона хоче підвестись, але Джозеф падає зверху на неї, придавлюючи  всім тілом.

- Anfia, you're beautiful, - повторює він, мацаючи її за всі частини тіла, задираючи її сукню.

Анфія розуміє сили нерівні, його вага перевищує 100 кілограмів, куди їй тягатись зі своїми 50-тьма. Вона безпомічно барахтається руками, як потопаюча. Під рукою нічого, аби відбитись, дотягнутись ні до чого не може. Невже отак закінчиться її перший робочий вечір, невже отак?

- I'm virgin! - кричить йому і сльози стікають по її обличчю.

- Well everything is fine! – регоче він їй на вухо

Обхопивши руками обличчя, аби не бачити його оскаженілі очі, вона нащупує свою металеву шпильку у волоссі, за формою скрипкового ключа – це подарунок на одному із конкурсів, за перше місце.

Вона витягує її із волосся, і гострим кінцем, з усієї сили шкрябає Джозефу праву щоку. На його обличчі виступають крапельки крові:

- Bitch, bitch! – істерично починає кричати він. Відскакуючи від неї як від вогню, затуливши долонею рану.

Анфія користується моментом, і тікає, не оглядаючись, ніби це її останній шанс. Тікає і ридає. Перескакує сходи, все її бажання, найшвидше опинитись на вулиці. На волі, подалі від хтивого американця. Та плаче вона не через те, що американець її хотів зґвалтувати, це можна пережити, головне вибралась із його лап. Вона розуміла це кінець! Перше своє завдання вона провалила. Її вишвирнуть із ескортного агентства як ганчірку. Прощавай Ліонська консерваторія. Прощавай майбутнє, заради якого вона жила.

Вона брела по нічному Києву, вздовж трамвайної колії, було за північ, перед носом поїхв останній. На таксі грошей не було, тому єдиний варіант дістатисть до дому – йти пішки. Анфія зняла туфлі на шпильці, і босоніж почимчикувала по холодному тротуарі. Хоч на вулиці стояла пізня тепла весна, але ночі все ще зберігали прохолоду. Вона йшла наче п’яна гойдаючись то в один то в другий бік. Вона здалась, якщо доля постійно вставляє їй палки в колеса, може кинути грати? Може це не її? Анфія заридала з новою силою, бо окрім гри на фортепіано нічого робити не вміє, та й не хоче. В неї був шанс піднятись на вищий щабель, стати відомою за межами України, познайомитись із відомим композиторами, піаністами але… не судилось. Вона б могла грати під супроводом якогось маестро, їй би міг компонувати цілий духовий оркестр. Вона хотіла вирватись із цього життя. Нажаль, це залишиться тільки її мрією…

За тиждень до цього

Її руки не знають відпочинку, вона спілкується тільки з клавішами. Сьогодні субота, але Анфія прийшла в музичне  училище, аби позайматись за стареньким роялем «Steinway & Sons», який стояв в актовій залі. Вона любила цей інструмент, він звучав благородно, він слухався її, і видавав звуки саме такі, як вона хотіла. На ньому їй було легко виділяти ноти, експериментувати з інтерпретацією Баха. В дома в неї був старезний синтезатор «Yamaha», який вона купила за стипендію. На електронному клавішнику, не погано можна було б підтягнути техніку, але не власний стиль і чуттєвість у звучанні. «Yamaha» звучала синтетично. Тим більше на синтезаторі вона грала в навушниках, бо винаймала кімнату в старої жінки, яка не дуже любила її тілікання. А вона любила насолоджуватись грою на повну. Тому Анфія часто тікала в музичне училище, навіть й у вихідні. 12 годин за грою, для неї пролітали хвилиною. На носі здача екзамену по техніці, дівчина хотіла підготуватись до цього якнайкраще. Адже у складі комісії, будуть викладачі, які будуть судити конкурс для отримання гранту в Ліонську консерваторію. Це її мрія, шанс. Потрібно одразу зарекомендувати себе і закріпити свої позиції, щоб не залишилось жодного сумніву, що вона найкраща. Хоч це і так всі знають. Місцеві конкурси вона долала на відмінно. Перша. Але Анфія любить гарантії, вона повинна бути впевнена що точно пройде. Заради музики вона поклала на кін все... Відкрила нотний стан Сонати № 11 ля мажор, Моцарта. Хоч знала її напам’ять. Але Анфії здавалось що піаніст завжди повинен грати з нотами, навіть якщо знає мелодію як свої п’ять пальців. Ноти додавали гравцеві вагомості, а їх відсутність Анфією сприймалось як аматорство і несерйозність. Вона програла сонату вже 5-тий раз.