Розділ 14

   Серце Максима шалено калатало. Він сидів на краєчку дивана в своїй кімнаті, весь час поглядаючи на подарунок мера Сергія Минака – наручний сріблястий годинник. Сьогодні був саме той день, до якого він старанно готувався протягом останнього тижня. Адже саме стільки він провів в «гостях» у терористів, старанно збираючи всі можливі відомості, будь-які ввідні дані. А все заради цього дня. Дня Х! Ні, навіть часу Х! Саме майбутні хвилини, чи, може, й години, стануть визначальними для його алгоритму. Його плану втечі.

   Максим дуже старанно до всього підійшов, адже шанс буде тільки один. Протягом останніх семи днів він з усіх сил вдавав слухняного в’язня, йшов на зустріч терористам у всьому. Звісно, крім того, що могло б хоч якось зашкодити Ешлі. Зрештою, хлопець мусив визнати, що поневолювачі поводили себе досить стримано. Ніхто й не намагався змусити його до чогось, чи навіть попросити. Здебільшого парубка просто ігнорували, ніби й його зовсім ніхто сюди не кликав. Так, сам чомусь приперся й вештається тут, дратуючи мешканців дому.

   Спочатку, протягом перших двох днів, Максима таке ставлення дуже навіть влаштовувало. Відтоді, як мер «дарував» йому свободу, першим, що насторожувало хлопця була ймовірна майбутня зустріч з білявим терористом-переростком. Під оком все ж ще відчувався помітний слід від першої їхньої зустрічі. Та, як виявилося, кремезний юнак цілком може поводити себе стримано. Схоже, йому добряче перепало від мера. Максим для себе точно зрозумів, що саме Сергій Минак був тут тим, кого й справді побоювалися абсолютно всі в домі, включно з самим Марком Візненським.

   Як не дивно, професор також був по відношенню до хлопця небагатослівним. Вітався лише після того, як першим це зробить Максим, і то не завжди. Більшу частину дня він проводив на роботі у центрі, а ввечері повертався і, повечерявши, зникав в міні-лабораторії зла. Саме так хлопець охрестив невеличку кімнату з обладнанням, де працювали терористи-дослідники. Таких, крім професора, тут проживало ще троє – двоє парубків і дівчина, всі підлітки, й з жодним з них Максиму протягом всього тижня так й не поталанило познайомитися. Вони були якісь замкнуті, відлюдькуваті й всім виглядом показували своє небажання займатися будь-чим крім справ за дверима лабораторії зла.

   Була ще Віка. Та сама власниця чорного волосся та надзвичайно виразних очей небесного кольору, котра принесла йому лід після непорозуміння з кремезним блондином. Вона чомусь видавалась парубку найпривітнішою з нових знайомих, хоча також трималась осторонь. Та, час від часу, Максиму доводилось підмічати, як дівчина зупиняє на ньому погляд, подеколи навіть злегка усміхається. Чи, може, так просто здавалось. У цьому парубок до кінця розібратись не міг, адже людська психологія – явно не його сильна сторона.

   Якось виникла думка, що саме Віці мер дав завдання за ним стежити. Та згодом вона змінилась іншою, ще логічнішою: у цьому домі спостерігають за ним геть усі! Можливо, будинок взагалі весь був нашпигований камерами відеоспостереження, і десь є терорист, котрий точно побачить що, коли й де зробить Максим.

   Та не на того напали! Він ж бо не ідіот, щоб не припустити таку елементарну ймовірність. Тож парубок взявся шукати будь-що, хоч віддалено схоже на подібні пристрої стеження. Благо, з технікою він був дуже добре знайомий. Причому, як з сучасною, так і з давньою. Тож спершу пильно оглянув власну кімнату. Перевірив кожну щілину, навіть обережно зняв плафон на стелі. Нічого. Далі взявся обережно, не подаючи виду, вивчати закутки на першому поверсі дому. Звісно, він легко міг тут щось проґавити, та все ж попередній пошук також не показав жодних ознак спостереження.

   На четвертий день з початку збору даних Максим спробував вийти на вулицю, оглянути дім по периметру. Тут його одразу ж зупинив Нік. Білявий терорист чітко дав зрозуміти парубку, що він тут полонений, й за ним пильно стежать. Ну звісно ж, покривати «жучками» весь маєток заради нього одного безглуздо. Можна ж просто наглядати за можливими виходами, котрих, власне, хлопець нарахував троє: основний, задній, та невеличкий з підвалу.

   Причому, для виявлення останнього прийшлося докласти чимало зусиль, адже не так то й просто пояснити своїм викрадачам, що ти забув у їхньому погребі. Тож і втрапити туди вдалося аж шостого дня, остаточно впевнившись, що камер всередині дому немає, й за ним в даний момент не слідує «хвіст».

    Та це вже були завершальні приготування, остаточний збір даних. Спершу ж слід було якось вибратися на вулицю, оглянути навколишню територію. Крім ймовірних камер, за стінами будинку була абсолютно невідома йому місцевість. Перш ніж тікати, треба визначитись хоча б в який бік. Тому спершу Максим уважно спостерігав за всіма своїми «сусідами». Куди, хто, й коли вирушає, що робить. Одразу занотовував в пам’яті (на яку, благо, не скаржився) звички кожного з мешканців дому. Навіть склав свого роду найтиповіші та найбільш повторювані маршрути для всіх терористів.

   Нік виявився доволі прямолінійним, простим. Зранку робив зарядку, приймав душ, снідав. В цілому, як й Максим, дотримувався певного режиму. Тільки от опісля весь день витрачав не на корисні справи, а вбиванням часу біля екрану застарілого телевізора (чомусь більшість техніки в добі складали справжнісінькі раритети та пережитки минулого), або ж за відеоіграми. Час від часу робив свого роду обхід всередині маєтку, а потім ззовні. Шаблонний м’язистий та недалекоглядний вартовий. Жодних ускладнень, пов’язаних з ним, виникнути не повинно.

   Вчені з лабораторії зла викликали підозру. Аж надто гарно вони вдавали байдужість до нього. Та, трішки вивчивши їх, Максим дійшов висновку, що їм і справді немає діла абсолютно ні до кого. Та й з вигляду вони були типовими науковцями-лаборантами, котрим навряд чи довірять охорону в’язня.