Розділ 13

   Максим лежав, поринувши у власні думки. Все ще туплячись в тьмяне світло на стелі, він й не помітив, як швидко пролетів час. Здається, щойно хлопець метався з крайності в крайність, то вигадуючи план втечі, то зневірюючись у власних силах. Та, зрештою, сам не помітив, як линув свідомістю далеко за межі невеликої персональної в’язниці. Дивився на стелю, а бачив коди, алгоритми, ідеї…

   Аж раптом приглушений звук зіткнення металу об метал повернув парубка у реальність. Кілька секунд, і клацання замка змінилось скрипом невеличких, та доволі тяжких з вигляду дверей. На порозі з’явилась фігура Сергія Минака.

 - Ну як, трохи обжився? – доброзичливим, і одночасно злегка саркастичним тоном прозвучав голос мера.

 - Котра зараз година? – не вітаючись, мовив Максим, зайнявши сидячу позу.

   Сергій виставив ліву руку вперед. З-за рукава сорочки виглянув сріблястий годинник. Не зважаючи на Ешлі, епоху розквіту високих технологій та загальний прогрес, дехто й досі носив подібні речі. Ну, тут й Максим був згідний – є в цьому пережитку минулого щось вишукане та статусне, свого роду аристократичний маячок, чи що.

 - Шістнадцята година, тринадцять хвилин, - урочисто, наче перед публікою, проговорив мер. – А що?

 - Нічого. Просто не звик губитися в часі. Маю певні звички…та годі, не будемо про те, що вас мало займає.

   Чоловік обвів хлопця пильним поглядом, а потім, злегка всміхнувшись, попрямував за ширму. Повернувся, прихопивши з собою стілець. Поставив його біля дверей, прямісінько напроти дивана з Максимом. Сів, тримаючи осанку, і ще пильніше втупився прямісінько парубку в очі.

 - Ти думаєш, всі ми монстри, потвори, хвороба на тілі прогресу. Тут я тебе й переконувати не буду, бо то марно – нав’язати своє бачення світу тому, хто з малку в ньому доволі непогано живе. Та ми бачили інший  бік медалі. Ціну, котру людство щодня платить за твою ідеальну безхмарну реальність. Не знаю, чи зможеш ти протягом цього місяця побачити хоч частину того ж, та в одному я впевнений абсолютно точно – що-що, а від годинника задля твого комфорту мені не убуде.

   Сергій Минак розтягнувся в жартівливій усмішці, знімаючи з руки сріблястий аксесуар. Максим ошелешено за цим всім спостерігав, не розуміючи, чи то з нього просто кепкують, чи тюремник навпроти задумав щось складніше й підступніше.

 - На, дарую, - вигукнув мер, кинувши годинником в бік хлопця.

   Максим сіпнувся, та пізно. Доволі тяжкий «подарунок» вгатив прямісінько парубку в лоба, від чого аж в очах засяяло.

 - Господи, покоління немічних немовлят. Ти ж вроді спортивний пацан, а реакції нуль. Хоч час то сам визначиш, без електронної матусі?

 - Справлюсь якось, не переймайтесь, - максимально удавано байдуже мовив Максим, хоча самого аж переповнювали емоції в сумі з новим болем.

 - Гукнути Віку, щоб принесла льоду?

 - Не треба. Краще перейдемо уже до суті! Для чого я тут, і чого конкретно від мене хочуть?

 - Ти тут, бо з першого ж погляду побачив ті коди. В лабораторії, пам’ятаєш? Я точно не знаю всіх ваших наукових хакерських термінів, визначень і так далі, та професор визначив тебе справжнісіньким генієм. Тому ти тут швидше виступаєш гарантом, що там, в світі, де вже давно йде війна людей з програмою, геніальна людина не виступатиме на боці надрозумної технології, котра, зараза, з шаленими темпами й сама розвивається. 

   Сергій зробив паузу, продовжуючи дивитись прямісінько в очі Максима. Хлопець ж виявився теж не промах. Не відвів погляду ні на секунду, навіть моргав по мінімуму. Виглядало все так, ніби відбувається свого роду неоголошений двобій, переможець якого невідомо чого доб’ється, та й чи взагалі чогось доб’ється – теж невідомо. Та Максиму зараз конче була потрібна хоча б якась, маленька, крихітна, та перемога.

 - Що ж, сподіваюся, з цим розібрались. Тепер щодо іншого питання: «Чого від тебе хочуть?» Тут вже складніше. Бачиш-но, ми не збиралися нікого викрадати, і тим більше долучати до своїх проектів чи планів. Та так вже вийшло, що ти тут, і в біса добре знаєшся на Ешлі та програмуванні в цілому. Тож ми й подумали, що допомога генія не завадила б у вирішенні багатьох тяжких завдань, й значно пришвидшила б наші плани. Та, як ми вже з’ясували, ти ні в яку не збираєшся з нами співпрацювати. Чи щось змінилось?

   Мер в’їдливо скосив губи. В погляді застрибали маленькі підступні бісики.

 - Й не сподівайтесь! Ваша боротьба приречена, ідеї – божевільні та безглузді! Хоч скільки б ви не налаштовували мене проти Ешлі, скільки б не катували – нічого не вийде!

   Сергій Минак розійшовся в реготі. Сміявся добрих кілька хвилин, аж на очах проступили сльози.

 - Ой, які ви кумедні – діти Ешлі. Катували? Ти взагалі коли-небуть хоч на відео споглядав катування? Та хоч якісь рани, хоч елементарні порізи отримував? Сумніваюся! Вона ж була нянею протягом всього життя, ще з народження. Та якби я бодай розпочав, як ти виразився, «катування», ти вже на першій ж хвилині благав би про порятунок, й просився б до електронної матінки. Якщо ще не відключився б на старті, що теж не мало ймовірно. Та я не садист, і не кат. Тому дотримаюсь обіцянки – через місяць отримаєш препарат і опинишся на волі. І інцидентів, як з ударом Ніка, більше не буде. Ба більше – можеш висловити свої побажання щодо хм…тимчасового проживання в моєму домі.