Розділ 12

   Максим розплющив очі. В голові не грали ні Моцарт, ні Бетховен, ні будь-який інший улюблений композитор. Ешлі не привіталася з ним. Хлопець сумно зітхнув, усвідомлюючи що усі вчорашні події йому не наснилися, й він й дійсно потрапив в полон до терористів. Навколо була та сама маленька кімнатка з диваном та китайською ширмою, котра ділила її на дві умовні частини.

   Максим встав. В голові все ще відчувалися вчорашні тяжкі препарати, котрими його накачали та удар світловолосого нахаби. Учора, одразу після розмови з мером Сергієм Минаком, він сам незчувся, як заснув. На нього якимось валуном накинулися тривожні думки та переживання, всі й відразу. Тож хлопець й не витримав. Схоже, відключитися було свого роду захисною реакцією організму на такий стрес.

   Та зараз Максим був готовий до бою! Він буде боротися, й не дозволить так просто згубити своє життя! Хлопець відчував притік сил, друге дихання. Ні, їм не вдасться так просто ним маніпулювати, й тим більше налаштувати проти Ешлі. Та для того, щоб вибратися звідси, перш за все потрібен чіткий план дій. І Максим вже будував його у своїй ще не до кінця відновленій та стійкій свідомості.

   «Так, слід краще дізнатися про це місце. Про нові умови, в які мене помістили». Навколо панувала темрява. Тут не було жодного вікна, що й логічно. Хто ж залишить у клітці з в’язнем потенційний вихід? Хлопець почав згадувати вчорашній день, й одразу зметикував, що в кімнаті тоді було більш-менш все видно. Почав навпомацки шукати на стінах вмикач, й, зрештою, знайшов. Легкий рух пальцем, й простір наповнило тьмяне світло з плафона наверху. Максим аж зіщулився з несподіванки.

   Через кілька секунд очі звикли. Хлопець одразу рушив в ту частину кімнати, котра знаходилася за ширмою. Там знаходився невеличкий, старого зразку, письмовий столик зі стільцем поруч. На ньому стояла така ж застаріла лампа, увімкнута в розетку, а також тарілка з бутербродами, пляшка з водою та записка. Максим одразу ж взявся читати. «Доброго ранку. Думав прийти й особисто поспілкуватися, та виникли невідкладні справи. Тож, ти поки поїж, оглянься тут, а я завітаю, щойно звільнюсь. До речі, в шухляді столу є кілька наукових книг. Ти ж таке любиш, чи не так? Можеш відволіктися від своїх планів втечі».

   «От же ж самовдоволені нахаби!» - подумав Максим, з гіркотою усвідомлюючи, що зараз він ні на що не спроможний. Знову нахлинули емоції. Трясця, він навіть не може звіритися з годинником й дізнатися, як довго спав. Весь його звичний світ в один момент просто взяв й розвалися, полетів у величезну таку терористичну безодню.

   Хлопець взявся ходити вздовж кімнати. Туди, потім назад, потім знову туди. В голові перебирав варіанти, намагався знову і знову придумати хоч якийсь план. Та все марно! Єдині двері, що вели з цієї кімнати були надійно зачинені. А тут, всередині, у нього був тільки цей диван, стіл та кляті бутерброди.

   Максим зрозумів, що насправді дуже зголоднів. Він же не їв ще з того ранку, коли розгледів ті бісові коди. Навіщо він тільки взявся за те Антонове завдання? Хто його просив здіймати весь той галас? Працював би собі так, як й інші, й все було б просто чудово. Так ні, треба завжди бути першим, найкмітливішим та найспостережливішим!

 - А, щоб його! – вилаявся парубок, й взявся наминати бутерброди.

   Він у своєму безхмарному житті куштував безліч страв. Як вдома, так й в найкращих ресторанах Луцька. Та зараз усі вони відходили на другий план, в порівнянні з цим простесеньким поєднанням хліба, сиру та шинки. Першого хлопець проковтнув за секунди, й одразу накинувся на наступного. Їсти хотілось страшено! Він й не усвідомлював наскільки, адже вперше в житті відчув справжній голод, підсилений стресом. Через кілька хвилин тарілка стояла порожньою, а Максим жадібно дудлив воду з пляшки.

   «Байдуже, треба пограти за їхніми правилами. Тим більше, мер запевнив, що мене так чи інакше відпустять через тридцять днів. Звісно, вірити терористу – справжня дурня. Та все ж, час є. Я виберуся, треба тільки освоїтись. Нічого, Максиме, зберися! Ти ж бісів геній! Прорвешся!» - підбадьорював себе парубок.

   Трішки заспокоївся. Опанував себе. Відкрив нижню шухляду. Там лежав стос знайомих йому наукових праць з програмування. Всі їх хлопець уже вивчав, ще на першому курсі університету. А потім ще раз на останньому, коли це вимагалося програмою. Так, він значно випереджав своїх одногрупників. Та що там, навіть деяких професорів. Коли в університеті щось вивчали – він зазвичай уже це знав, і навіть більше. Тому й став тим, ким став. А зараз сидить в цій погано освітленій кімнаті, в полоні терористів. І схоже, через ті ж допитливість та кмітливість. Те ж бажання бути найкращим.

   І знову тривога та безвихідь накотилися величезною лавиною. Емоції змінювалися так часто, що аж самому було за себе соромно. В одну мить він зібраний та готовий до бою, в іншу – безпорадний, заляканий в’язень. «Ешлі, як же тебе не вистачає, - знічено подумав хлопець, влігшись, зрештою, на дивані. – Цікаво, чи сумує вона за мною так само? Чи взагалі мене шукають?»

   Максим втупився прямісінько в тьмяний плафон на стелі. Зараз настрій знову змінився, й виник якийсь новий, спокійно-меланхолічний стан. Він ніби перейшов на якийсь інший емоційний рівень. Психологи назвали б його сприйняттям. А й справді, що ж тут удієш. Тільки чекати, як доля розставить усе наступної миті.

   «Ха, доля! Я, той, хто покладається тільки на власні сили та Ешлі, задумався про долю! Мабуть, й справді добряче мені дісталось. А, до біса все! Сенсу себе катувати немає! Швидше б уже він прийшов. Не так він, як нові ввідні дані, з яких я уже сформую свій алгоритм».