Розділ 10

   Автоматичне таксі стрімко рушило у напрямку до Київського майдану, а далі – до проспекту Відродження, а вже там повинно звернути на невеличку вулицю Софії Ковалевської. Туди ж бо й відправили Максима у так звану відпустку професор Візненський з Ешлі. Додому, в отриману за відмінне навчання квартиру. За, по суті, те ж відмінне виконання роботи, яке зараз усі поставили під сумнів, списавши все на втому та перепрацювання. Туди ж хлопець і прямував зараз, все ще охоплений величезним зарядом негативу та злості.

   Він знав точно, що не помилився. І його любов до роботи не могла викликати таку перевтому, щоб аж власні очі підводили. Максим бачив ті коди, і Ешлі їх бачила. Та все ж, в результаті, вона підтвердила, що від початку над столом була саме та голограма, на котру вказав згодом професор Візненський. Але ж хлопець знав, що то були не вони. Що кілька хвилин тому, коли він вперше відкрив завдання Антона, перед ним з’явилась геть інша картинка. І то не була Ешлі. Не було її стрункості, довершеності, божественності, якщо так можна сказати. То була хороша, неймовірно вправна, та геть іншої природи підробка.

   Безумовно, автор тих алгоритмів – дуже талановитий програміст. Та що там казати, Максим вивчав початкові коди Ешлі, і вони були менш прогресивними. За той короткий проміжок часу, що хлопець розглядав голограму, він зробив для себе висновок, що перед ним ще одна варіація розумного та прогресивного штучного інтелекту. Та де ж він узявся? Невже терористи створили щось подібне? Тоді весь світовий порядок і сама Ешлі у величезній небезпеці! Тим більше, хтось же ж підмінив голограму. Причому, дуже швидко, протягом кількох хвилин, поки Ешлі викликала професора.

   В цю мить Максим відчув себе надзвичайно безпомічним. Він став свідком неймовірного злочину, через що зрозумів, що зараз кожен знаходиться в небезпеці. Розумів, що відбувається щось неладне, та нічого не міг з цим вдіяти. Якщо навіть Ешлі не сприйняла його всерйоз, то до кого ще піти зі своїми здогадками?

 - Максиме, не хвилюйся. Це всього-на-всього відпочинок довжиною у чотири дні, а не звільнення. Ти перепрацювався – зі всіма буває, - раптом почала заспокоювати парубка Ешлі, ніби відчуваючи, що зараз коїться в його думках.

 - Я знаю, що бачив. Не можу тобі нічого довести, та це ж не означає, що цього не було! А що, як я правий, і терористи у своїх напрацюваннях зайшли набагато далі, ніж ми гадаємо? І насправді те, що сталося сьогодні – ознака того, що всі ми у величезній небезпеці?

 - Терористи можуть скільки завгодно вигадувати свої підступи, та в них нічого не вийде. Будь у цьому певен! Те, чим займається Східноєвропейський науковий центр – лише капля в океані. Попри всю його потужність та базу, існують десятки інших осередків. Тож здійснити таку диверсію, котра б зачепила їх усі – просто нереально. Я враховую твої слова і побоювання, відзначаю їх як тривожний дзвіночок. І в майбутньому, якщо ти був правий, ми обов’язково усе з’ясуємо і приймемо відповідні міри. Та зараз припущення, що хтось протягом лічених хвилин замінив голограму у такому величезному центрі виглядає надто неможливим, щоб робити з цього паніку.

 - Ех, змушений з тобою погодитись. Як і завжди, - тихо промовив Максим. – Гаразд, спробую не панікувати, хоч і впевнений в тому, що бачив. Ну хоч один плюс з цього всього – нарешті матиму більше часу для домашніх проектів.

 - Ніяких домашніх проектів! Ти через них і опинився в такому становищі. Відпочиватимеш, як інші підлітки: за переглядом розважальних передач, походами в боулінг чи відеоіграми. Байдуже, вибирай сам. Тільки ніякої роботи!

 - Ех, ну це вже геть нікуди не годиться. Я просто не можу витрачати стільки часу в нікуди. Мій мозок перестане працювати в нормальному ритмі, зрештою!

 - Обговоримо можливі винятки потім, та першим часом точно – жодних домашніх проектів! І я не жартую.

   Максим знітився ще більше. Та спілкування з Ешлі, все ж, певною мірою відволікло від нещодавнього публічного прочухана та заспокоїло. А тим часом таксі долало останні метри шляху. На годиннику висвітилось «15:53». Надворі був спекотній літній день. Мабуть, можна було б описати погоду одним словом: штиль. Все навколо наче застигло й чекало чогось, хоч якихось зрушень.

   Біля багатоповерхового будинку не було жодної душі. Воно й не дивно, адже у більшості досі тривав робочий день. Двері таксі відчинилися, й хлопець потихеньку почав виходити. Зачерпнув ніздрями повітря. Затхле, тяжке. Справжнісінький результат дуже спекотного літа.

   «А може й справді помилився? – подумав раптом хлопець. – Я ж й дійсно весь час у кодах. Навіть коли засинаю, вони крутяться в підсвідомості. А ще ця спека. В центрі, звісно, підтримується комфортна температура, та все ж таке пекло в цілому дає про себе знати. Та й коди ж ті неймовірно схожі. Може, де й привидівся лишній крючечок, от й психанув. Треба бути більш стриманим, й наступного разу все добряче перевірити, перш ніж підіймати паніку».

   Раптом його роздуми обірвались. Максим відчув гострий укол в шию, позаду. В очах попливло. Внутрішній інтерфейс почав раптово видавати помилки. Аж доки не пішов горизонтальними сріблястими лініями, наче перешкоди на старих екранах. Думки плутались, а тіло переставало слухатись. Хлопець не розумів, що відбувається. Хотілося кричати, та власне горло не слухалось. Через кілька секунд Максим остаточно втратив контроль і піддався. М’язи обм’якли, й останнє, що парубок відчув – як хтось підхопив його і засунув назад у таксі.

 - Тихо, все добре. Не пручайся, віддайся вже сну. Ось так, молодець. Скоро ми все-е-е обговоримо, - промовив розмитий силует останнє, що зрозумів Максим, перш ніж остаточно втратив свідомість.