Розділ 5

   Максим, за звичкою, звірився з годинником. «18:00». Кінець його першого робочого дня. Не зважаючи на всі випробування та пережитий стрес, він був задоволений. Він впорався зі всім. Його прийняли на роботу мрії. А випробування – вони на те й випробування, щоб їх долати. Зрештою, з моменту, коли перед ним відкрилися коди Ешлі, Максим справлявся на «відмінно», як й звик. Він усе перевірив, дослідив, й відправив дані професору. Той, поки, нічого не відповів. Та це, зрештою, був хороший знак. Якби Максим десь помилився, Візненський точно дав би про це знати. Причому, привселюдно, й зі знущальницькою промовою. В цьому хлопець й не сумнівався.

   Двері ліфта прочинилися. Трішки замучений, та, загалом, умиротворений та задоволений, Максим покинув Східноєвропейський науковий центр. А вже через кілька хвилин хлопець, розвалившись в м’якому кріслі таксі, їхав додому, минаючи все ті ж хмарочоси, що й вранці.

 - Максиме, тобі телефонує мама, - раптом пролунав голос Ешлі.

 - З’єднай.

   Кілька секунд, і в голові линув потік дзвінкоголосих маминих привітань.

 - Синку, ми з татом тебе щиро вітаємо! Ешлі уже розповіла нам, що ти впорався. Звісно, ми в тобі й не сумнівалися, ти ж наш вундеркінд. Тож як, загалом, перший робочий день?

 - Добре, мамо. Спочатку були певні складності, та все гаразд, я зі всім впорався. Тож від сьогодні уже офіційно може зватися науковим співробітником центру.

 - Чудово! Ти ж прийдеш сьогодні до нас на вечерю? Відсвяткуємо.

 - Так, звісно. Тільки на квартиру заїду, приведу себе до ладу.

 - Гаразд. Ми з татом чекатимемо.

   Голос відразу обірвався. А тим часом «Тесла» припаркувалася біля його під’їзду. Максим вийшов, й уже на автоматі рушив до своєї квартири. Ешлі нічого не перепитувала, просто відчиняла потрібні двері, викликала ліфт, а вдома уже підігрівалися тости – легкий перекус перед вечерею з батьками. Людство, та й сам Максим, уже настільки звикли до цієї простоти й зручності, що вже й не звертали на це особливої уваги.

   Максим першим ділом пішов в душ. Він любив своїх батьків, та бачились вони рідко. Це пов’язано, більшою мірою, з Ешлі. Хлопець від народження отримав свій чіп, тож програма протягом всього життя спрямовувала та опікала його, певним чином, замінивши багато в чому Віктора та Ларису Калинюків. Загалом, це було дивно тільки в перший період становлення Ешлі. А далі людство звикло, і виховані програмою діти виростали найкращими версіями самих себе, реалізовуючи власний потенціал по максимуму.

   Батьки ж були простими людьми. Батько був авіадиспетчером. Звіряв курси літаків, та передавав їм координати. Точніше, в основному усе робила Ешлі, він тільки стежив, чи не допускає вона помилок. Ешлі, та й помилок, котрі побачить тільки людина? Ага, що б не часом! Програма справлялась сама, й чудово. За останні сто років вона не допустила жодної помилки, тож в такій професії уже давно немає ніякої раціональної потреби. Просто Ешлі дбає про всіх і дозволяє останньому поколінню займатися звичною справою.

   Мама ж була медсестою в обласній лікарні. Та з народженням Максима, за порадою Ешлі, прийняла долю домохазяйки. Спочатку думала, що піде в так звану декретну відпустку, та згодом й зовсім поринула в домашні справи. Звісно, з Ешлі й в домі не те щоб було багато роботи, та все ж програма визначила, що так буде краще. В Максима з дитинства виявляли неабиякі здібності, й постійна наявність матері біля нього вважалась хорошим фактором для подальшого формування особистості.

   Тож завдяки всьому цьому Максим виріс, оточений турботою та любов’ю. Ешлі ж наставила його на шлях науки, й тут він вже точно реалізує увесь особистий потенціал. Він не розчарує ні Ешлі, на батьків!

 - Максиме, вирушаємо на вечерю? – запитала Ешлі.

   На годиннику висвітилось: «20:30». Максим уже встиг прийняти душ, перекусити, приготувати одяг на завтра, й навіть трішки відпочити. Він лежав на ліжку, вдивляючись в пустоту, в якій бачив коди та алгоритми. Будь-хто сказав би, що це не зовсім то й відпочинок. Та Максим цінував миті спокою й тиші, коли міг уявляти будь-що, що спадає на думку. Звісно, як математик й людина науки, він часто бачив ті ж цифри та коди. Та тільки Максим міг споглядати їх так, в такому ракурсі, з іншого кута. Хлопець порівнював сучасні технології з минулими, й намагався уявити бодай щось, можливе в майбутньому. Для нього це були фантазії, не гірші, ніж в фентезі книгах про магію. В ці миті він згадував вислів одного з улюблених науковців, Альберта Ейнштейна: «Уява набагато важливіша, ніж знання». І справді, тільки уявляючи в голові щось неіснуюче досі, можна створювати майбутнє.

 - Так, ходімо, - тихо промовив Максим, повертаючись в реальний світ.

 - Ще дещо, - мовила Ешлі. – На завтра у тебе заплановано побачення, ти ж не забув?

 - А, точно. Вже завтра? А не можна перенести?

 - Це буде дуже безвідповідально та некоректно. Сходи, ніхто ж ні до чого більше не спонукає. Тобі уже слід думати про сім’ю. У вас з Лілею сумісність 94%. Доволі непогано. А раптом вона тобі сподобається?

 - Що ж, тільки тому, що ти просиш, - усміхнувся Максим.

   Ешлі замовкла. А хлопець, котрого зараз цікавила тільки наука, а не якісь там побачення, рушив до дверей, щоб спуститись ліфтом і сісти в новеньку «Теслу». Щоб виконати один з чомусь ще існуючих соціальних обов’язків - повечеряти зі своєю сім’єю. А завтра – ще один – зустрітись з Лілею, сумісною на 94%. А потім і зустріч з друзями. «Ех, як же втомлює та відволікає це живе спілкування. В чомусь професор Візненський, мабуть, правий. Його слід звести до мінімуму», - подумав Максим, покидаючи вулицю Софії Ковалевської.