Розділ 3

 - Що ж, пане Калинюк, розпочнімо нашу співбесіду.

   Жіночка середнього віку, одягнена у класичну довгу темну сукню, легко всміхнулась, вказуючи жестом на порожній стілець навпроти. Загалом, її зовнішність максимально відповідала її посаді посередника між Ешлі та людством: довге чорняве волосся, заплетене у хвіст, мінімум косметики, дотримання так званої строгої кольорової гами у вбранні. Та й сам кабінет «204-Б» був невеличким, навіть маленьким, враховуючи всю грандіозність будівлі, в якій вони зараз знаходились. Загалом, тут не було нічого зайвого: письмовий столик й двоє стільців по різні його боки.

   Максим сів навпроти жінки. Певний час вона просто дивилась на нього, ніби вивчаючи. Потім ще раз всміхнулась, й заходилась шукати щось в добрячій купі паперів на столі.

 - Отже, найперспективніший випускник СНУ за спеціальністю «дослідження штучного інтелекту». Чому ж ви обрали саме цю професію? Чого хочете в ній досягнути?

   Максим добре знав, що саме це запитання повинно тут прозвучати. Ще кілька хвилин тому він був впевнений, що без проблем на нього відповість. Та зараз хлопець немов закляк, втупивши погляд на пані навпроти. Він відчув, як на лобі вибігли крапельки поту. Завжди кмітливий, впевнений у собі парубок зараз вперше відчув, що таке страх провалитися.

 - Ее… - лиш і зміг протяжно вичавити Максим.

 - Ви не зрозуміли запитання? – твердо промовила пані в чорному.

   Хлопець спробував взяти себе в руки, зібрати думки до купи. Та нічого не виходило. Навпаки, його охоплювала все більша паніка. Десь глибоко всередині він чекав, що ось-ось з’явиться Ешлі і, як завжди, заспокоїть його. Та цього разу вона мовчала. Капельки поту проступали все більше. І уже не лише на лобі, а з усього тіла. Максим відчував, що ось-ось відбудеться справжнісінька катастрофа. Та як же так? Він ж все життя йшов до цієї миті! І що, просто провалиться? Що взагалі відбувається? Він ж сотні разів до цього виступав з докладами перед професорами, що ж не так цього разу?!

 - Пане Калинюк, так ми ні до чого не прийдемо, - спокійно продовжила нагнітати жінка твердим впевненим голосом. – Ви повинні розуміти, навіщо прийшли сюди. Інакше, як ми зможемо співпрацювати? Та й для чого?

 - Я прийшов, щоб допомогти Ешлі створити ідеальний світ для всіх нас, - зрештою, випалив на одному диханні Максим.

   Пані знову всміхнулась. Нічого страшного не трапилось. Максим тихо прокашлявся. В горлі пересохло. Йому страшенно хотілося пити, та натомість хлопець глибоко вдихнув, й одразу ж видихнув.

 - Я прийшов сюди, бо найрозумніший на своєму курсі. Мені це цікаво, і в цьому я найкращий. І Ешлі це знає! Не розумію, що тут зараз відбувається, та ви не можете відмовити в тому, до чого я йшов усе своє життя! Дайте завдання, будь-яке! Я його виконаю!

   Максим намагався говорити якомога спокійніше, та розумів, що тараторить слова, ніби солдат перед командиром у історичних фільмах про людство до Ешлі. А, байдуже. Головне, він сказав, що хотів. Вони ж повинні дати йому шанс! Ешлі точно не дозволить просто так взяти й викинути його! Він піймав себе на тому, що далі продовжує тупитись поглядом в пані навпроти. І, як не дивно, вона робила те ж саме з ним. А потім розпливлася в найширшій, з трьох подарованих йому за ці кілька хвилин, посмішці.

 - В тому, що ви розумний та здібний, мене переконувати не потрібно. Це вже давно відомо Ешлі. Тут я перевіряю, наскільки щиро ви бажаєте працювати во ім’я прогресу. І оцінюю, наскільки розвинуті ваші людські ресурси.

   Максим недовірливо дивився на пані, не до кінця розуміючи, що вона має на увазі.

 - Ех, які ж ви кумедні, коли вперше зіштовхуєтесь з справжнім страхом. Звикли, що Ешлі завжди поруч, еге ж? Не ідеально, та ти впорався. Тест на стресостійкість зараховую. Тож вітаю, й все таке. Проходь далі та покинь вже цю кімнату, ато ще заплачеш. На декого ці препарати дуже сильно впливають.

   Не розуміючи, що вона мала на увазі, Максим похапцем вийшов за двері. Перед очима з’явився інтерфейс з планом будівлі, й новою червоною стрілкою. Цього разу йому слід піднятись аж на п’ятдесятий поверх.

 - Спокійно, зараз стане легше, - раптом промовив знайомий теплий голос в голові.

 - Що це було? Я ж ніколи не піддавався паніці. І що за препарати? – гарячково тараторив парубок.

 - Вибач, та це було необхідно. Ми змушуємо людей відчути максимальний стрес і дискомфорт. Ти ж знаєш про терористів. Вони стали дуже винахідливими, намагаючись зашкодити мені і світовому порядку. Тільки так, коли людину переповнюють тривожні емоції, ми можемо краще переконатися в її намірах.

 - Та я ж з тобою від народження. Ти ж завжди була зі мною, - не вгавав хлопець, тим часом зайшовши в ліфт.

 - Так, звісно. Та повторюсь, вони стали аж надто кмітливими. Скоро ти про все дізнаєшся, обіцяю. А зараз, заспокойся і зосередься. Попереду – знайомство з новими обов’язками та колегами. Усі вони надзвичайно талановиті люди, як й ти сам.

   Максим ще раз глибоко вдихнув. Видихнув. Він знову відчував себе господарем становища. Знову повернулися зібраність та самовпевненість. Тим часом ліфт зупинився, коли зверху висвітилась цифра «50». «Хух, зберися. Що б то не було, я впорався. Звісно, «не ідеально» у мене ще не було, та все ж впорався. Зараз усе повинно пройти на найвищому рівні», - повністю заспокоїв себе Максим, точно за мить до того, як тяжкі металеві двері повністю прочинилися, впускаючи парубка в новий чарівний світ високих технологій.