Розділ 4. Індульгенція для Монстра

(Два тижні тому)

Звір на ланцюгу

Кабінет доктора Марго Вейн бачив багато різновидів темряви. Він бачив розпач, бачив сором, бачив істерику, що рве горло. Але темрява, яку приносив із собою Артур Блеквуд, була особливою. Вона була тихою. Вона була ввічливою. І вона була голодною.

Власник портових доків Ешборна, головний меценат міської бібліотеки й людина, чиє ім'я відкривало будь-які двері, сидів у кріслі пацієнта. Він не горбився, як Юліан. Він не смикав одяг, як Елеонора. Він займав простір так, ніби цей кабінет, цей будинок і саме повітря в ньому належали йому по праву народження.

Його руки — великі, важкі руки з бездоганним манікюром — спокійно лежали на підлокітниках. На безіменному пальці тьмяно виблискував перстень із чорним оніксом.

— Ви мовчите вже десять хвилин, Артуре, — порушила тишу Марго. Вона не дивилася у свої нотатки. З Блеквудом не можна було відводити погляду. Це правило номер один при роботі з хижаками: розірвеш зоровий контакт — станеш здобиччю.

Артур повільно перевів на неї погляд. Його очі були кольору брудної води в порту — каламутно-зелені, позбавлені глибини, пласкі й мертві.

— Я слухаю тишу, докторе, — його голос був низьким, гуркітливим, схожим на роботу дизельного двигуна на холостих обертах. — Знаєте, що я в ній чую?

— Що?

— Шум крові. Вона шумить у моїх вухах, як прибій. І вона вимагає виходу.

Марго не здригнулася, хоча всередині неї натягнулася тривожна струна. — Ви знову перестали приймати препарати?

Артур посміхнувся. Це була не посмішка радості. Це був вищир, демонстрація ідеальних, дорогих зубів. — Ваші пігулки роблять світ сірим, Вейн. Вони перетворюють мене на овоч. Я не відчуваю смаку їжі. Я не відчуваю запаху жінки. Я стаю... безпечним. А це нудно.

— Безпека — це ціна вашої свободи, — холодно нагадала Марго. — Ми уклали угоду, Артуре. Я тримаю ваші таємниці в теці з грифом "лікарська таємниця", а ви тримаєте свого внутрішнього монстра на хімічному повідцеві. Якщо повідець порветься, тека опиниться у прокурора.

Він нахилився вперед. Запах його парфумів — дорогого тютюну, шкіри й чогось металевого — став задушливим. 

— Учора ввечері, — почав він, і його тон став мрійливим, — я був на складі. Один із робітників, молодий хлопець, перечепився і впустив ящик із дорогим віскі. Пляшки розбилися. Сморід алкоголю, скла... Він почав перепрошувати. Він плакав, докторе. Він стояв на колінах і скиглив, як побитий пес.

Артур зробив паузу, смакуючи спогад. — Я дивився на його шию. Вона була такою тонкою. Беззахисною. Жилка пульсувала під брудною шкірою. Я простягнув руку...

Марго відчула, як холод торкнувся її потилиці. 

— Ви вдарили його?

— Ні, — Артур розчаровано видихнув. — Я просто поклав руку йому на потилицю. Я відчув тепло. Я уявив, як легко хрусне хребець, якщо я просто... натисну. Трохи сильніше. Один рух. Це як зламати суху гілку.

Він подивився на свої руки, розчепіривши пальці. 

— Це було так близько, Марго. Бажання було таким гострим, що в мене заболіли зуби. Я хотів побачити, як згаснуть його очі. Я хотів відчути, як життя витікає з нього під моїми пальцями.

— Але ви зупинилися, — ствердила вона, не питаючи.

— Зупинився, — кивнув він з огидою. — Згадав про вас. Про ваші погрози. Про нудні суди, адвокатів, пресу... Я просто звільнив його. Викинув на вулицю без вихідної допомоги.

Він відкинувся на спинку крісла, і його обличчя знову стало маскою нудьги. 

— Але я не отримав задоволення, докторе. Це був сурогат. Я голодний. І ваші пігулки більше не заглушають цей голод. Вони лише дратують звіра.

Марго повільно відкрила шухляду столу і дістала рецептурний бланк. Її рухи були чіткими, механічними. Вона знала діагноз: дисоціальний розлад особистості, ускладнений садизмом і нарцисизмом. Артур Блеквуд не мав совісті. У його мозку була відсутня зона, що відповідає за емпатію. Люди для нього були речами. Зламаними іграшками.

— Ми збільшимо дозу, — сказала вона, пишучи латиною назву сильного нейролептику. — Хлорпромазин. Подвійна доза на ніч. І літій для стабілізації настрою.

— Ви хочете мене каструвати, — ліниво прокоментував Артур.

— Я хочу врятувати місто від заголовків у газетах про маніяка з порту, — відрізала Марго, вириваючи аркуш із блокнота. — Ви не "голодний", Артуре. Ви хворі. Ваше бажання вбивати — це не ознака сили. Це ознака того, що ваша лімбічна система не працює. Ви — зламаний механізм. І якщо ви не будете приймати мастило, ви згорите.

Вона простягнула йому рецепт. Це був її щит. Її спосіб контролювати хаос.

Артур узяв папірець двома пальцями, гидливо, наче це був брудний чек. 

— Ви завжди все пояснюєте хімією, Вейн. "Зламаний механізм", "нейрони", "імпульси". Це так... приземлено.

Він не сховав рецепт у кишеню. Він почав згинати його, роблячи з паперу паперовий літачок. — А ось новий пастор... цей хлопчисько, Торн. Він каже цікаві речі.

Марго напружилася. Ім'я Еліаса пролунало в цьому кабінеті як сигнал тривоги. — Ви ходите до церкви, Артуре? Я думала, ви вірите лише в золотий стандарт.

— Я зайшов послухати. Нудьга — страшна річ, докторе, вона жене навіть у храм. І знаєте... він не говорив про хворобу. Він говорив про Обрання.

Артур нарешті подивився їй прямо в очі, і в його мертвому погляді з'явилася іскра — зла, фанатична іскра. — Він сказав, що Бог обирає своїх ще до народження. Що глина не може сперечатися з Гончарем. Що якщо ти створений вовком, то гріх вдавати з себе вівцю.

— Пастор говорить метафорами, — жорстко перебила Марго. — Він не дає ліцензію на вбивство. Він говорить про духовну боротьбу.

— А якщо моя природа — це і є воля Божа? — тихо запитав Артур, і його голос став м'яким, вкрадливим. — Якщо Бог дав мені цю силу, цю владу над іншими... хіба я маю право її пригнічувати? Хіба ваші пігулки — це не спроба піти проти Його задуму? Пастор сказав: "Кого Бог виправдав, того ніхто не засудить".