Розділ 2. Анамнез: Шовк і Попіл (Чотири тижні тому) Проповідь: "Шкіра Змія"

Церква Святого Юди не впускала людей — вона їх поглинала. Важкі дубові двері, оббиті кованим залізом, були схожі на щелепи, що повільно змикалися за спиною кожного, хто наважувався переступити поріг. Тут, у череві старого храму, густина емоційного простору нагадувала воду на дні океану. Віск, що стікав сльозами по свічниках, вогка вовна сотень пальт і в'їдливий страх, який передавався тут із покоління в покоління разом із прізвищем створювали гнітючі відчуття.

Юліан зайшов одним з останніх. Він не пішов у перші ряди, де сиділи "праведники" — старійшини з кам'яними обличчями та їхні дружини у капелюшках, схожих на траурні вінки. Він знайшов собі місце в тіні, за масивною колоною, якомога далі від зайвих очей.

Але сьогодні він не відчував звичної паніки. Сьогодні він мав таємницю.

Він притиснув руку до грудей, крізь тканину піджака і сорочки відчуваючи під пальцями Її. Смужку чорного мережива. Вона лежала на його шкірі прохолодним, шовковим дотиком. Це був його якір. Його "броня", як сказала доктор Вейн.

"Ти не монстр, Юліане. Ти просто шукаєш м'якості".

Ці слова Марго звучали в його голові, заглушаючи шепіт натовпу. Він усміхнувся в темряву. Вперше в житті він був у домі Божому, але не почувався голим. У нього був захист. У нього був діагноз, який виправдовував його існування.

Раптом простір здригнувся. Орган заревів без попередження. Низький, утробний акорд ударив у сонячне сплетіння, змушуючи вібрувати не лише вітражі, а й самі кістки присутніх. Це була не музика — це був тиск. Звукова хвиля притискала до землі, нагадуючи кожному про його нікчемність перед величчю Творця.

Хор, схований десь на горішніх галереях, вдихнув як єдиний організм.

— De profundis clamavi ad te, Domine! (З глибини взиваю до Тебе, Господи!)

Мелодія була старою, суворою, позбавленою католицької пишності. Це був стогін грішників, що тонуть. Юліан відчув, як мурашки побігли по спині, але знову торкнувся мережива під сорочкою. "Я в безпеці, — подумав він. — Це просто акустика. Це просто театр".

Музика обірвалася так само різко, як і почалася. Тиша, що настала після неї, була оглушливою. Вона дзвеніла у вухах, вимагаючи заповнення. На кафедру піднявся він. Еліас Торн. Юліан бачив його вперше. Новий пастор був молодим, занадто молодим для цього міста старих гріхів, але в його поставі було щось древнє. Він не йшов — він розсікав простір. Чорна сутана сиділа на ньому як влита, підкреслюючи неприродно пряму спину. Його обличчя у світлі єдиної лампи здавалося висіченим з мармуру — бліде, холодне, з запалими щоками аскета.

Але найстрашнішими були очі. Вони не дивилися в конспект. Вони сканували залу. Це був погляд хірурга, який шукає пухлину, щоб вирізати її без анестезії.

Еліас поклав довгі, білі пальці на край кафедри. Він мовчав довго, нестерпно довго, змушуючи натовп затамувати подих.

— "Коли я ховав провини свої, як Адам..." — його голос був тихим, але завдяки акустиці собору він пролунав біля самого вуха кожного присутнього.

Юліан здригнувся. Голос пастора був іншим. Це був не старечий скрип Якова. Це був оксамитовий баритон, у якому ховалася сталь.

— "Ховаючи провину свою в за пазухою своєю...".

Еліас підняв голову, і його очі блиснули фанатичним вогнем.

— Ви прийшли сюди, загорнуті у свої найкращі недільні костюми, — почав він, і кожне слово падало, як камінь у стоячу воду. — Ви застібаєте ґудзики до самого підборіддя. Ви ховаєте свої тіла під шарами вовни й бавовни, думаючи, що тканина сховає вашу суть. Ви думаєте: "Бог бачить мою краватку, Бог бачить мій капелюшок".

Він нахилився вперед, нависаючи над паствою, як хижий птах.

— Які ж ви не розумні. Бог не бачить одягу. Для Нього ваша вовна прозора, як скло. Він бачить те, що під нею. Він бачить вашу шкіру. І Він бачить те, що ви до неї притискаєте.

Юліан відчув, як серце пропустило удар. Мереживо під сорочкою, яке хвилину тому було прохолодним, раптом стало теплим. Занадто теплим.

— Є серед нас ті, хто полюбив м'якість більше за Істину, — голос Еліаса почав набирати силу, заповнюючи собою кожен куток храму. — Є чоловіки, які забули, що вони створені з глини та вогню, і перетворили свої серця на шовк. Ви думаєте, це таємниця? Ви думаєте, що коли ви торкаєтеся забороненого у темряві своєї кімнати, ви наодинці?

Пастор вдарив долонею по кафедрі. Звук був схожий на постріл. Жінки у перших рядах здригнулися.

— Ви носите на собі знаки своєї ганьби! — харизматично крикнув він, і тепер це був не голос людини, а голос вироку. — Ви ховаєте їх за пазухою, біля самого серця. Ви думаєте, це ваша втіха? Ви думаєте, це ваша... броня?

У голові Юліана вибухнула тиша. "Броня". Він сказав "броня". Звідки він знає? Це слово, яке використала Марго. Невже вона...? Ні, це неможливо.

Але Еліас дивився прямо туди, де за колоною ховався Юліан. Звісно, він не міг його бачити в темряві. Але Юліан відчував цей погляд фізично. Він відчував, як очі пастора пропалюють піджак, пропалюють сорочку і впиваються в чорне мереживо.

— Це не броня! — ревів Еліас. — Це шкіра змія! І вона жива. Ви грієте її своїм теплом, і вона починає стискатися. Вона обвиває ваші ребра. Вона вростає у вашу плоть. Ваша тяга до м'якого — це гниття!

Юліан почав задихатися. Йому здавалося, що мереживо справді ожило. Тонкі нитки перетворилися на розпечений дріт, що врізався в шкіру. Йому хотілося роздерти сорочку, зірвати це з себе, але він не міг поворухнутися. Він був паралізований жахом.

— Чоловік, що шукає ніжності в тканинах, є мерзота! — продовжував катувати їх Еліас. — Той, хто хоче вдягнути на себе м'яке, сам стає м'яким до гріха, але м'якість стає спотвореною, безплідною, здатною народжувати лише гріх. Ви — гробниці побілені! Зовні красиві, а всередині повні кісток мертвих і всякої нечистоти!

В залі хтось заплакав. Це був звук тваринного страху. Атмосфера розжарилася до межі. Люди навколо Юліана почали опускатися на коліна, б'ючи себе в груди. Вони стогнали, каючись у гріхах, яких, можливо, навіть не чинили, але які пастор змусив їх відчути.