Розділ 2. Анамнез: Шовк і Попіл (Чотири тижні тому) Архітектор душ

Ешборнський дощ ніколи не вмів просто йти — він вмів лише карати. Вода періщила у високе вікно кабінету з наполегливістю, гідною кращого застосування, стікаючи по склу брудними, сірими потоками, що нагадували сльози покаяння. Але тут, всередині святилища доктора Вейн, закони природи не діяли. Потрійний склопакет надійно відрізав цей простір від зовнішнього світу, перетворюючи бурю на німе кіно.

У кабінеті панувала інша кліматична зона — зона дорогого комфорту і чистої правди. Пахло, теплим, настояним на ароматі сандалового дерева, старої шкіри та ледь вловних нотках гіркого шоколаду. Атмосфера безпеки, яку Марго продавала за двісті доларів на годину.

Вона сиділа у своєму масивному кріслі, оббитому оксамитом кольору глибокої ночі, і не робила записів. Її ручка — важкий, холодний інструмент із платиновим пером — лежала на столі нерухомо. Сьогодні вона не була потрібна. Марго не писала; вона спостерігала.

На канапі навпроти сидів Юліан. Двадцять років, прозора шкіра, крізь яку просвічували блакитні вени, і тонкі, нервові пальці піаніста, які зазвичай ламали один одного в нападах тривоги. Але сьогодні його руки лежали на колінах спокійно, долонями догори — жест відкритості, майже неможливий для цього міста, де всі звикли стискати кулаки в кишенях.

— Ти усміхаєшся, Юліане, — промовила Марго. Її голос був низьким, охоплювальним, позбавленим гострих кутів. Це був голос, який проникав під свідомість, оминаючи захисні бар'єри. — Це рідкісне явище для вівторка. Зазвичай у цей час ти розповідаєш мені про бажання зникнути.

Хлопець здригнувся, ніби виходячи з трансу, але усмішка — ця дивна, волога, майже блаженна гримаса — не зникла з його обличчя. Він підвів на неї очі. У них не було звичного страху зацькованої тварини. У них плескалося щось, схоже на таємний тріумф.

— Я зробив це, докторе Вейн, — прошепотів він. Голос його тремтів, але не від жаху, а від збудження. — Я поїхав у Порт-Гейвен. Я знайшов той магазин, про який ви казали. Той, де немає знайомих облич.

Марго ледь помітно кивнула, заохочуючи його продовжувати. Вона знала, чого це йому коштувало. Для сина суворого кальвіністського старійшини перетнути поріг крамниці жіночої білизни було рівносильно сходженню в пекло.

— І? — запитала вона, коли пауза затягнулася. — Ти втік?

— Ні, — Юліан глибоко вдихнув, — Я зайшов. Там затишно й тихо. Ніхто не дивився на мене скоса. Продавчиня просто усміхнулася. Вона не побачила в мені збоченця, Марго. Вона побачила покупця.

Він повільно, з якоюсь сакральною обережністю, потягнувся до внутрішньої кишені свого піджака. Цей рух був інтимним, ніби він діставав власне серце.

— Я купив це.

На світло з’явився маленький згорток, загорнутий у тонкий, хрусткий папір. Юліан поклав його на низенький столик між ними й почав розгортати. Його пальці торкалися паперу так ніжно, ніби там лежала поранена пташка.

Всередині лежала смужка чорного мережива. Не просто тканина, а витвір мистецтва — найтонша французька робота, павутиння з ниток, сплетене в візерунок нічних квітів. Стрічка для панчіх. Річ, яка в Ешборні вважалася символом розпусти, а для цього хлопця стала символом виживання. Юліан дивився на мереживо, і його зіниці розширилися, поглинаючи світло.

— Воно... воно ідеальне, — видихнув він. — Воно таке м’яке, докторе. Воно не кусається, як вовна. Воно не тисне, як крохмалені комірці.

— Торкнися його, — тихо наказала Марго. Це був не наказ лікаря, а дозвіл деміурга.

Юліан простягнув руку. Кінчики його пальців ковзнули по чорному візерунку. Марго уважно стежила за його реакцією. Вона бачила, як змінилася його фізіологія: плечі опустилися, дихання стало глибоким і ритмічним, червоні плями на шиї зблідли. Тривога, яка роками з’їдала його нервову систему, відступила.

— Що ти відчуваєш? — запитала вона, фіксуючи цей момент у пам'яті.

— Спокій, — відповів він, не відриваючи погляду від шовку. — Ніби... ніби хтось вимкнув шум у моїй голові. Ніби мама нарешті повернулася і накрила мене ковдрою. Але це не мама, Марго. Це я сам. Я можу дати собі цей спокій.

Він підняв мереживо і притиснув його до щоки. Це виглядало гротескно і прекрасно водночас — молодий чоловік у суворому твідовому костюмі, що тулиться до жіночого аксесуара, як до святині.

Марго дозволила собі легку, професійну посмішку. Вона не відчувала відрази. Вона відчувала задоволення інженера, який полагодив зламаний механізм.

— Послухай мене уважно, Юліане, — промовила вона твердо, змушуючи його подивитися їй в очі. — Те, що ти зараз робиш — це не гріх. І це не хвороба.

Хлопець завмер, чекаючи на вирок.

— Ти виріс у домі, де стіни були з холодного граніту, а дотики були лише покаранням, — продовжила Марго, розрізаючи його минуле скальпелем слів. — Твій батько вчив тебе, що тіло — це ворог. Твоя мати була тінню, яка боялася обійняти власну дитину. У тебе розвинувся сенсорний голод, Юліане. Твоя психіка шукала вихід, і вона знайшла його в текстурі. Ти шукаєш м'якості, якої тебе позбавили. Це — компенсація.

Вона нахилилася вперед, і її голос став жорсткішим, вливаючи в нього впевненість.

— Це — твоя броня. Поки це мереживо у тебе в кишені... поки ти відчуваєш його шовк на своїй шкірі — ти захищений. Реальність Ешборна, з його грубістю, з його вічним дощем і колючими поглядами, не може тебе поранити. Бо в тебе є своя власна, м'яка реальність. Ти носиш свій прихисток із собою.

Юліан опустив мереживо на коліна. У його очах стояли сльози, але вони не котилися по щоках.

— Ви справді так думаєте? — запитав він. — Пастор Яків казав, що це шлях до Содому. Що чоловік, який тягнеться до жіночого, втрачає свою суть.

— Пастор Яків живе у світі, де задоволення — це злочин, а страждання — валюта, — відрізала Марго з холодним презирством. — Але ми з тобою живемо у двадцять першому столітті. Поглянь на свої руки, Юліане. Вони не тремтять. Ти не хочеш померти. Ти хочеш жити. Хіба це схоже на роботу диявола?