ПРОЛОГ: Лезо канону

Перо в руці Еліаса рухалося з ритмічністю годинникового механізму. Жодної зайвої коми. Жодного непевного розчерку. На столі, застеленому темним сукном, панувала тиранія порядку: важкий том симфонії та розкриті коментарі Кальвіна.

У ризниці було так холодно, що подих Еліаса виривався ледь помітною парою, але він цього не відчував. Для нього існувала лише вертикаль. Бог — і людина. Закон — і порушення.

Він працював над недільною проповіддю, вибудовуючи її за всіма правилами гомілетики, ніби зводив фортецю. Еліас знав: його парафіяни прийдуть завтра, надіючись почути про милосердя, але він готував їм правду про їхню тотальну зіпсованість. Він не шукав слів, щоб заспокоїти; він шукав слова, щоб випалити метастази гріха.

— «Віра є здійсненням очікуваного», — прошепотів він, і його голос розрізав тишу ризниці, як лезо.

Він не просто вірив. Він знав структуру цієї віри, як механік знає будову двигуна. Кожне посилання на першоджерела, кожен нюанс грецького дієслова в його конспекті був підтвердженням його права судити. Він готувався не до меси — він готувався до облоги. Ешборн мав схилити коліна перед неминучістю Божого вибору, і Еліас Торн був тим, хто затягне цей вузол на їхніх шиях.

Він підвівся, застебнув сутану під саме горло, відчуваючи, як жорсткий комірець здавлює шию. Це був приємний тиск. Тиск дисципліни. Тиск обрання. Завтра він зійде на кафедру, і жодна душа в залі не наважиться підвести очей.