Розділ 2. Еш: пролог нового життя.

​В очах презирство, а голос лунає, наче барабан:
— Тобто ти кажеш, що я помер?! І мені дали ще один шанс прожити своє життя в іншому світі?!

​— Так-так, ти маєш отримати моє благословення і вирушити назустріч новому життю!

​— Відмовляюсь.

​— Що? Ти не можеш відмовитись! Ти повинен!

​Це дівчисько...
​— Від-мо-вля-юсь! Тут є їжа, тут тихо. А якщо провести інтернет, я навіть буду терпіти закадровий голос.

​[Я... Я не закадровий голос ( '. .)]

​— Ти! Ти зараз над мною знущаєшся?! — вона аж червоніє від обурення. 
— Я богиня балансу! Я не якась тобі покоївка! Зрозумів, старий хробак?!

​Наштовхується на мій абсолютно байдужий погляд із краплею презирства:
— Чия б корова мичала... Чути від старої, яка живе вже тисячі років, що я «старий» — це як від ледаря почути, що я нероба.

​[Приєдналася до кутка, де сидів закадровий голос. ( '. .) (. .' )]

​— Агов, дівчисько! Якщо я тут залишусь, щось станеться?

​[(Обидва в кутку роблять вигляд, ніби спостерігають за мурахами) ( '. .)  (. .' )]

​Боже, що ж так тяжко...
​— Гаразд! Якщо відповіси на моє запитання, я вибачусь.

​— Правда?

​— Так. Даю слово.

​— Хм, дивись, ти дав слово, якщо порушиш...

​— Та давай вже.

​— Бовдур. Якщо ти тут залишишся, твоя душа почне руйнуватись, і чим довше ти залишатимешся, тим сильнішим буде ефект.
​— Поки вона не зникне назавжди.
​— Звісно, це буде тягнутись століттями, а може, і більше років.
​— Ось так, тому вибери, ким ти хочеш бути, і вирушай на зустріч новому прекрасному життю!
​— А тепер я чекаю...

​— Ти не стара.

​— Що?! І це все вибачення?

​— Ох... Вибач, що назвав тебе старою. Задоволена?

​— Не те щоб зовсім, але схоже, це твій максимум... І так... А як твоє ім'я?

​— Ось тобі і богиня... Антон мене звати.

​— Сам винен... Так ти готовий мене вислухати?

​— Та давай вже, що там мені треба зробити. — Встати в магічний крук і прочитати текст?
​— Чи промовити клятву на крові?
​— А може, треба поцілувати тебе?

​— Ти знов за своє, збоченець...

​— Взагалі-то ні...
​— Тобі треба стати навпроти того дзеркала.
​— Потім прикласти руку і загадати про себе: ким ти хочеш бути, своє ім'я, свій вік та як ти хочеш виглядати.
​— Але знай: дзеркало виконає це не в точності, тому результат може бути трохи не таким...

​— Все-все, більше не буду.
​— Просто коли ти злишся, твоє обличчя таке миле.
​— Не втримався...

​— Миле... Цього разу я тебе пробачаю, але наступного разу...

​— Наступного разу? Ти будеш стежити за мною? І хто з нас ще збоченець?

​— Бовдур. Звісно, я буду спостерігати за тобою, бо ти ж потрапив до мене.
​— До речі, якщо захочеш зі мною поговорити, тобі треба знайти мою статую і промовити: «О велична Еріс, почуй мої думки!»
​— І ми зможемо поспілкуватись.

​— Кажеш, все буде так, як я загадаю? А якщо я загадаю, щоб ти зі мною пішла?

​— Пішла з тобою? Ти хочеш... Але це неможливо...

​— Е-е-е, а хто тут у нас почервонів? Спокійно, я жартую, це б було банально. Хоча мати поруч із собою богиню — непогано. Міг би захопити владу і стати володарем світу. (^ ^)

​— Який ти нестерпний! І ще, перед тим як ти звалиш звідси, візьми це кільце. Це магічна кишеня, там з'являться три предмети, які видаються випадковим чином. Тепер усе, можеш іти.

​— Ніякого магічного меча, який розрізає континенти одним помахом, чи броні зі шкіри дупи дракона? Ну і ладно.
Так, дзеркальце, щоб його... 
Що там треба загадати? Ім'я — так, Еш, думаю, піде. 
Зовнішність — хочу бути красенем, щоб зваблювати жінок, так я зможу полегшити собі життя. 
Молодий блондин із блакитними очима, жодна жінка не встоїть перед таким. І ще: не хочу бути героєм чи принцом, хочу бути вільним. 
— Ну, в принципі все, я загадав. Що далі?

​— Дивись уважно!

​Дзеркало почало резонувати, світитись. 
— О! Цікаво! Якщо помру, я буду приходити до тебе у вісна...
Через секунду Антон зник.

​[Призваний герой вирушив підкорювати незнайомий йому світ; що на нього чекає, покаже лише час]

​— Та годі вже цих пафосних речей... Щось прохолодно стало... ( ^ ^)

​[Володарко... ваше спідне... (• •' )]

​— А? Збоченець! Поверни мої труси!...