Розділ 1. Пробудження: Рожевий колапс!

Хто Я...
Де Я...
Тут так...
Затишно...

​[Агов. Ей... Просинайся... Довго ще будеш лежати?... Він що помер...]

​Я зрозумів, це сон, тоді треба дивитись до кінця.

​[Бовдур! Просинайся... Досить валятись на підлозі... Що за йолоп...]

​Дай додивитись, ще п'ять хвилинок...

​[Я сказав, просинайся!!!]

​В очах так яскраво... Вже напевно день.
Стоп... Я ж йшов до магазину... Чорний кіт, сміттєвий бак...
Голова болить наче на мене впав тролейбус. Трохи піднявшись.
Голова наче на місці, це вже добре, отже живий.

​[...(- -')]

​Біла кімната, я напевно в лікарні, дзеркало, трон з рожевими подушками...
— Стоп, я що в дурці?
Піднявшись і спробувавши озирнутись, я почав блювати...

​[...('- -)]

​— Вибачаюсь, не хотів, правда.
— Тут є хтось? І де я знаходжусь?
— Агов, це не схоже на лікарню чи на інший заклад!
— Якщо це спроба викрадення, я викличу поліцію...
— Відповідайте!.?

​[ Він хворий... Точно хворий...]

​Цей голос, він в моїй голові? Ні, точно ні.
— Хто тут? Виходь, досить ховатись.

​[Людино, тебе призвали в цей світ для великої місії...]

​— Я що, потрапив до реаліті-шоу і що за пафосний голос.
— Виходь, горе-ведучий.
Очима знов озирнув кімнату. Трон, я що потрапив в будинок циганського барона і ці рожеві подушки, він явно збоченець.
Дзеркало, у моїй бабусі щось схоже було. Точно схоже на версальський палац, в якому поселився збоченець.
​— Ей, голос за кадром, ти довго мовчати будеш?
— Де тут вихід? Я піду собі.

​[Чуєш... Ти що, зовсім тупий? Я не голос за кадром і не збоченець!]
[Я могутня сила, що оберігає це місце!]

​— Так-так, і хто з нас тут хворий і тупий? Сидиш десь у кутку і через колонки несеш повну ахінею.
— Тобі скільки років, могутня ти сила?
Треба шукати вихід, скільки часу пройшло, якщо закриється супермаркет, я залишуся голодним.
Кишені пусті і тут немає... де чорт забирай мій телефон.
— Ну все, погралися і досить.
— Виходь вже і верни мій телефон, мені ще в супермаркет треба встигнути.

​[Хворий... Краще дочекатися господиню, а поки уявлю, що його немає.]

​Хм, дивна кімната, окрім гламурного трону, бабусиного дзеркала і столу зі стільцем з ІКЕА, нічого немає. Хто б тут не жив, він явно не грав у «Сімз».
Стеля висока, чи то ефект такий, зараз чого не придумають. Треба двері знайти...
З цієї сторони немає... Там теж і тут...
В очі кинулася величезна штора позаду трона.
— Чуєш, а що там за шторою?
— Мовчиш, ну тоді сам напросився.
Маю надію, що там нічого огидного.
Роздивляючись усе навкруги — все в білому мармурі. Немає смаку, але гроші в нього є.
​— І що тут у нас?

​[Стій... Тобі туди не можна!]

​— Чого це? Ти там зберігаєш журнали для дорослих?
— Якщо хочеш, щоб я туди не ходив, поверни мені телефон і покажи, де вихід.

​[Я... не можу...]

​— Тоді не заважай.
Що з ним не так... Ладно, подивимось.
— Ого... Та ти в нас любитель поїсти фастфуд! Стільки рамену і «Бульдаку»... Любиш корейську їжу?
— Так-так-так, а це що в нас? Дорами?
Мушу визнати: він не збоченець. Він отаку, у якого є гроші. Багато грошей.
​— О! Так у тебе і мікрохвильовка є, і чайник.
Бурчання в животі нагадало, навіщо я виперся сьогодні на вулицю.
— Чуєш, я візьму пару приколясів. Не думай, що це крадіжка, я просто голодний, і це частково твоя вина.
Так, який би обрати? Стільки смаків: чотири сири, кімчі, звичайний «Шин Рамен»... Візьму «чотири сири». Хм, тут навіть чай є, його ми теж візьмемо.
Булькотіння води, що закипала в чайнику.
— Якщо і бути заручником, то хоча б ситим досхочу.
Аромати сиру і соусу повисли в повітрі.
— Ммм, смачно пахне. Смачного мені.

​[Господиня, ви де?!!]

Закінчивши з їжею, треба і перепочити трохи.
Думаю, якщо обирати між підлогою і троном, очевидна перемога останнього.
Не дивлячись на всю його гламурність і абсурдність, він доволі зручний...

​Пару годин по тому...

​Десь згори лунає голос, який стає гучнішим:
— Я вдома!
Приземлення було твердим.
— Ауч... здається, я погано розрахувала приземлення.
— Мм-мм-ммм... — лунає звук знизу.
— Що?! А ти хто такий!?
— Злі... з... ме...
Насуплені брови й почервонілі надуті щоки:
— А! Відповідай нормально!
— Рожеві труси...
— А ну повтори, що ти щойно сказав, збоченцю!
У долі секунди вона відстрибнула на декілька метрів назад:
— Ти хто такий!? Від-по-відай хутко!
​Ледве прийшовши до тями, я піднявся і звалився назад у трон:
— Я хто?! Це ти хто?! Викрала людину, забрала її речі, та ще й калічиш!

​[Господиня! Ви повернулись!]

​— Викрала?..
— Я нікого не викрадала, це абсурд!
Я сперся головою на руку:
— Абсурд, кажеш? Єдиний абсурд — це ця кімната і твої приколи з автотюном з динаміків!

​[Господиня... Я ж вам кажу, він хворий...]

​Її обличчя почервоніло сильніше за стиглий томат:
— Я! Тебе! Не викрадала! І це не голос із динаміків, а давній дух, який оберігає мій храм!
— А ти старий збоченець! Ти помер! Зрозуміло тобі чи ні?

Підігруючи цьому дівчиську, я ліниво, почав роздивлятися власні нігті:
— Помер... Ну звісно, помер. 
— Яка несенітниця. Я розумію, фантазією природа тебе не наділила... Але можна було хоч трохи потренуватися.

​Її вже трусило від злості і це навіть виглядає мило:
— Бовдур! Ти помер! Коли викидав сміття!
— Після чого тобі дали ще один шанс прожити життя в іншому світі!
— Тепер зрозуміло тобі!? Бовдур...