Наше корня

Чи цікавилися ви над тим звідки бере початок ваше коріння? Хто ви? Чія кров тече по ваших жилах?

Я частенько над цим міркую.

Заплющюю очі і знову повертаюся в дитинство. В часи, коли світ був таким великим і світлим. В часи, коли дідусь приносив гостинці від білочки і зайчика, а я передавала їм привіти і подяки. 

Частенько згадую ту грушу на пагорбі. Певне у кожного була своя груша…

Щоранку я вибігала босоніж по вологій від роси траві - до неї. На не величкому табуреті, обпершись об міцний покручений стовбур, сиділа бабця. Щоранку вона чекала на мене з цукерками і ляльками. Я мостилася їй на руки, їла цукерки, а вона розповідала мені різні історії. Я смакувала готинцями і вдивлялася в небо. Ще досі пам'ятаю той запах ранків. Ту свіжість, духм'яність, тепло. Два покоління у розрізі сторіч розуміли один одного з пів слова. Чому ж як тільки я подорослішала, ця прірва збільшилася на відстань у сотні кілометрів?

Дивна штука дитинство... Тоді важливі речі здавалися зовсім не важливими. 

Згадую Івана Купала. Як ми з бабусею ходили по ярах і збирали квіти. По обіді, попоравшись по господарству, вона сідала плести мені вінок. А ввечері, одягнувши мене, як маленьку принцесу, брала за руку і вела до річки. Я з розмаху жбурляла бабусин витвір у воду і ми довго дивилися, до якого берегу пристане вінок.

В той час, як бабуся пристрасно вболівала за мою дівочу долю, я рахувала зірки і мріяла про чарівного незнайомця. 

Яке ж ти миле, моє дитинство.

Певно вже ніколи не вдасться прокататися на тій дерев'яній гойдалці, яку власноруч змайстрував мені дідусь. Найкращі спогади пов'язую саме з нею. Вона була моєю втіхою і моїєю віддушиною, моєю подругою і особистим психологом. Щоразу сідаючи на гойдалку,я поринала в паралельний світ. Світ мрій, думок, ілюзій. Вона розділила зі мною моє перве кохання, мої плани на майбутнє, мої такі дитячі і водночас такі дорослі бажання. Ловлю себе на думці, що частенько мені не вистачає тієї дідусевої гойдалки. В тяжкі моменти свого життя, так і хочеться відірватися від землі і просто полетіти, залишити сум на одинці з собою, ввійти у світ ілюзій і щастя.

А де ж ти моє дитинство?

Як хочеться хоч іноді нирнути у ту безтурботність. З'їсти смачного бабусиного борщу звареного в печі, теплих пухких пиріжків з капустою і печінкою. 

Як хочеться...  

Заплющюю очі і бачу як ми з бабусею їмо кавун за хатою у квітнику. Сміємося, гомонимо. Тоді здавалося що так буде завжди.

Час взяв своє. 

Як хочеться знову опинитися на печі, впірнути у велику пухову подушку і послухати свіжі сільські новини.

Час взяв своє...

Подорожуючи по українських краях, я завжди шукаю в них щось рідне і знайоме. Елементи тієї природи з дитинства, попалені сонцем сухі стежки, пагорби, долини. 

Та серце не обдуриш. Напевне воно завжди буде прагнути туди, де колись босоніж бігали твої маленькі ноженята. Туди, де почалася історія твого життя.