Моя Анна

Невідомо, коли це сталося з ним і яка тому причина, але він почав її згадувати.

Маленька Анна... Любов, яку не змогли стерти навіть найгарячіші діви столиці. Він знав її мало не з пелюшок. Біляве дівча із чарівною посмішкою і сіро-блакитними оченятами. Він пам'ятав, як вона бігала по м'якій кучерявій траві і виспівувала "Маленькая страна". Як розхитувала гойдалку, що змайстрував їй дідусь, і голосно реготала. Як мружила оченя від нахабних променів сонця й накручувала неслухняні пасма волосся на палець. Хіба таке можна забути? Він постійно пильнував її, ростив, так би мовити, для себе дивоцвіт. Чекав і все ж діждався. 

Як тільки Анні виповнилося сімнадцять, він висмикнув її з батьківського гнізда й повіз до себе, в Київ. "Ти тільки моя", - муркотів на вухо, виціловував всі вигини й улоговини, пестив хвилясте русяве волосся, здмухував уявні сніжинки з вій. "Моя..." " Тільки твоя", - хихотіла й занурювалася носом у його мужні широкі волохаті груди. "Твоя"...

Все було б чудово, аби не надмірна увага й опіка, ідеальне виховання й надлишкова любов. Його було забагато в її житті. "Я хочу набивати власні ґулі, не ходи за мною, ти мов моя тінь", - заявила вона одного вечора. "Ти не знаєш, як важко самій, не дурій..." "Відпусти, я хочу спробувати". Він не міг. Як вона виживатиме у цьому жорстокому світі без його підтримки й опіки? Як? Все старався й годив їй та благав. Не вберіг. Холодного осіннього вечора вона не витримала й втекла. В світ за очі, навіть речі не забрала. Залишила на останок дивного листа. "Не шукай, я більше так не можу. Люблю й ненавиджу тебе, пробач ".

Минуло десять років, п'ять з яких він витратив на її пошуки, два – на пиятику й випадкові зв'язки. За останні три – обзавівся сім'єю, дітьми, зайнявся бізнесом. Забути все ж таки не зміг. Він пам'ятав все: її вигини, улоговини, хвилясте волосся й сіро-блакитні очі. "Хто цілує тебе тепер, моя Анно? Де ти? Живу, мов уві сні, розбуди мене..."

З тендітної дівчини Анна перетворилася на зморену життям жінку. Як це сталося і коли? Хотіла набивати власні гулі, а зіспувала собі життя. Спочатку без нього було дуже добре. Подруги, подорожі, тусня. Все що потрібно дівчині її віку. Безтурботність, ейфорія, безвідповідальність й повна приналежність самій собі. Анна змінювала чоловіків як панчохи. Михайла вона проміняла на високого смаглявого баскетболіста. Пристрасть швидко згасла, адже хлопець весь свій час присвячував спорту, майже як в тій пісні: "первым делом, первым делом самолеты, ну а девушки, а девушки потом". Потім вона познайомилася з рок- музикантом. З дитинства ненавиділа рок, але хлопець зацікавив її майже на рік. Постійні виступи, опіум і пиятика поставив жирну крапку на їхніх стосунках. Далі був моряк, від якого вона залетіла, але він так і не повернувся з плавання. З Володимиром вони познайомилися на день народження її подруги. Чоловік був рішуче налаштованим, забрав її з Кирилком жити до себе вже через тиждень після їхнього знайомства. Через дев'ять місяців на світ з'явилася Марічка. Після пологів турботливого люблячого батька ніби підмінили. Володимир все частіше заглядав у чарку і підіймав руку не тільки на неї, а й на дітей. Скільки б разів вона його не кидала, він завжди їх знаходив й повертав назад, а далі все йшло по накатаній - пив й забивав мало не до смерті.

Анна згадувала своє перше кохання ледь не щодень. Ідеальне виховання, надмірна опіка й надлишкова любов...

Якою ж дурною була, чому не жилося? Хотілося перцю? Що ж, наїлася ним досхочу.

Жінка вклала дітей спати, вийшла на балкон й запалила цигарку. "Як мені тебе не вистачає, Михасю. Хто занурюється у твої волохаті груди зараз? Чи любиш ти її так, як мене колись? Якби ж можна було б переписати сценарій, якби ж...."