Дарунок долі

 Він сидів напроти, палив цигарку, пив подвійний віскі й не зводив з мене очей.

Стильний костюм, вишукані манери, посмішка, що звела з розуму не один десяток дівчат.

Він мав все: і вроду, і розум, і статки. Все для того, щоб закохати у себе раз і назавжди. Тільки очі сумні, мов вискублені з іншого екземпляру й пришиті поспіхом. Ті очі стариганя, а він ще зовсім молодий.

Мені захотілося торкнутися його душі своєю. Заглянути й віднайти там місце для себе, пригрітися хоч не на довго, але все ж...

Я прокинулася. О пів на восьму. Знову проспала, знову летітиму на роботу, невинно махатиму віями перед шефом корчачи з себе тупеньке дівча. "Затори і все таке, пробачте, це востаннє, вибиратимуся на роботу раніше". Шеф любить коли я виправдовуюся і відпускає мене без зауваження. Я сідаю за робоче місце і занурююсь в роботу, не те щоб так, просто вдаю. Дізнавач Тонька і за сумісництвом моя ліпша подруга помічає в мені щось особливе.

"Що закохалася? Колись?!"

Я відмахуюся і вказую головою на стоси, мол дивися скільки роботи, не до розмов.

Тонька кривить кирпатого носа і залипає в свій монітор.

"Нам треба терміново розвіятися, -констатує, - бо й зовсім мохом  обростем".

Я давлюся сміхом. Згадую свій сон. Хто він і чого завітав на нічний тет?

Невидима химера, яскрава фантазія, плід уяви, яка розбудила в мені стільки почуттів...

Що за день? Тепер біжу додому наводити марафет, за годину зустріч з Тонькою у нашому улюбленому кафе "Мафія". Перечіпаюсь через сходинку і лечу мармизою вниз. Мов ангел посланий з небес хтось перехоплює мене, рятуючи мою пику від непристойного бланшу. Я струшую пил з одягу й скоса поглядаю на свого рятівника.

Очі стариганя і посмішка, що звела з розуму не один десяток дівчат. Боляче щіпаю себе за стегно. Ні не сплю, ну нічого собі й подарунок долі!