Розділ 3 . Той , хто бачить код

Марта вибігла з під’їзду, навіть не взувши кросівки як слід. Вона сподівалася побачити звичний двір: сусідських котів, галасливих малюків на майданчику, припарковані автівки. Але світ навколо нагадував недовантажену гру. Дерева по краях вулиці перетворювалися на розмиті зелені плями, а небо застигло одним суцільним сірим кольором, без жодної хмаринки.

​Вона глянула на екран. 89%. Відсотки танули швидше, ніж вона встигала думати.

​— Гей! — раптом почув вона різкий голос. — Не дивись у телефон! Сховай його в кишеню, швидко!

​Марта здригнулася і обернулася. Біля старого гаража стояв хлопець у широкому чорному худі з глибоким капюшоном. Це був Макс — дивакуватий хлопець із паралельного класу, про якого казали, що він може зламати навіть шкільний сервер за п'ять хвилин. В руках він тримав дивний пристрій, схожий на стару рацію, обмотану мідним дротом.

​— Максе? Що... що відбувається? Мій телефон... — почала Марта, але він підбіг і затулив їй екран рукою.

​— Він живиться твоїм поглядом, — прошепотів Макс. Його очі бігали, ніби він бачив щось, чого не бачила вона. — Це «Цифровий вірус-паразит». Він не просто в телефоні. Він використовує камеру як міст, щоб переписати твою реальність на свій лад. Ти бачила чорну хмару?

​Марта кивнула, відчуваючи, як серце знову починає калатати.

— Вона була під моїм ліжком... А мама і Надійка... вони наче «зависають».

​— Бо вони ближче до тебе, — Макс дістав зі своєї сумки важкий металевий кейс. — Вони вже стають частиною його коду. Якщо заряд впаде до нуля, твоя квартира, твоя родина і ти сама просто... видалитесь. Залишиться лише порожній файл.

​Телефон у кишені Марти раптом почав несамовито вібрувати. Навіть через тканину вона відчула, як він став крижаним.

​— Він відчуває мене, — Макс виставив свою рацію вперед. Пристрій почав видавати високий писк. — Я намагаюся заглушити його сигнал, але він занадто потужний. Нам потрібне «Джерело».

​— Яке джерело? — запитала Марта, ледь стримуючи сльози.

​— Перше фото, — Макс серйозно подивився їй в очі. — Десь у цьому місті є місце, яке стало входом для цього вірусу. Фотографія, з якої все почалося. Тобі приходило щось старе? Якесь системне фото?

​Марта згадала нічний знімок своєї кімнати. Але там було щось іще... У кутку фотографії вона бачила відображення у вікні. Стару покинуту вежу на околиці міста, яку всі називали «Мертвим ретранслятором».

​Батарея: 85%.

​Раптом екран телефона в кишені сам увімкнув спалах. Промінь світла був настільки потужним, що пропалив дірку в халаті Марти. Світло вдарило в асфальт, і з тіні, що утворилася, почала виповзати та сама висока постать із цифрового шуму. Вона була вже не на екрані. Вона стояла прямо перед ними, мерехтячи тисячами битих пікселів.

​— Біжимо! — крикнув Макс, хапаючи Марту за руку. — Якщо вона торкнеться тебе — завантаження закінчиться миттєво!

Марта і Макс мчали вулицею, але світ навколо перетворювався на кошмар перфекціоніста. Асфальт під ногами став пласким, як у старих відеоіграх, а будинки втрачали вікна та двері, перетворюючись на однотонні сірі куби.

​— Не зупиняйся! — крикнув Макс, важко дихаючи. — Якщо ти застигнеш, твоя текстура злиється з оточенням!

​Марта відчула, як її права рука почала німіти. Вона глянула вниз і ледь не закричала: кінчики її пальців стали напівпрозорими, і крізь них проглядали рядки двійкового коду — нулі та одиниці, що швидко миготіли.

​Батарея: 79%.

​Вони добігли до старої залізничної колії, що вела до ретранслятора. Висока постать з «цифрового шуму» не бігла за ними — вона просто «переміщалася», ніби кадри відео, що заїдає. Один спалах — і вона на десять метрів ближче. Ще один — і вона вже за п’ять кроків.

​— Максе, вона наздоганяє! — скрикнула Марта.

​Хлопець різко зупинився і дістав зі своєї сумки старий планшет, обмотаний проводами.

— Мені треба виграти час! Я спробую зациклити її рух. Але ти маєш дійти до вежі сама. Там, на вершині, старий сервер. Якщо ти вставиш свій телефон у головний порт і натиснеш «Форматувати», вірус видалиться разом із усією цією підробною реальністю.

​— А як же ти? — Марта схопила його за руку.

​— Я... я просто затримаю її, — Макс усміхнувся, але його посмішка «зламалася» — половина його обличчя на мить перетворилася на статичний шум. — Біжи, Марто!

​Вона кинулася до вежі, що височіла над містом, як зазубрене іржаве ікло. Кожен крок давався важче. Повітря стало густим і пахло озоном, як після короткого замикання.

​Батарея: 70%.

​Марта почала підніматися гвинтовими сходами вежі. Сходи під її ногами скрипіли, але звук був дивним — ніби хтось швидко клацав по клавіатурі. Вона вже майже дісталася вершини, коли телефон у кишені знову завібрував.

​Це був відеодзвінок. Від... неї самої.

​Марта тремтячими руками прийняла виклик. На екрані була вона, але в іншому одязі — у тій самій піжамі, що й зранку. «Інша Марта» сиділа в своїй кімнаті, обійнявши коліна, і плакала.

​— Марто, де ти? — прошепотіла дівчина з екрана. — Мама і Надійка... вони перестали рухатися. Вони просто стоять і дивляться в одну точку. Допоможи мені!

​— Це не я! Це пастка! — закричала справжня Марта, закриваючи екран рукою.

​Але голос із динаміка змінився на той самий металевий скрегіт:

​«65%. Завантаження свідомості завершено на дві третини. Твоє місце там, у файлі. А я займу твоє місце тут... у реальності».

​Марта вибігла на верхній майданчик вежі. Перед нею стояв старий іржавий пульт керування з одним-єдиним портом, який дивно світився синім.

​Вона занесла телефон над портом, але раптом завмерла. Позаду неї, прямо з повітря, почала з'являтися постать. Цього разу вона не була чорною. Вона почала набувати кольорів... вона ставала точною копією Марти.

​— Якщо ти натиснеш «Форматувати», — промовив двійник її власним голосом, — ти видалиш не мене. Ти видалиш свою сім’ю. Бо вони вже — частина мого коду. Вибирай: або ти стаєш цифрою, або вони зникають назавжди.