Розділ 1 . Запит від нікого

Екран смартфона яскраво спалахнув у темряві кімнати, розрізаючи нічну тишу різким звуком сповіщення. Марта здригнулася. Годинник на тумбочці показував 03:15 — час, коли навіть найбільш затяті блогери вже давно сплять.

​Дівчина неохоче простягнула руку і взяла гаджет. На панелі сповіщень висіло повідомлення від невідомого додатка, якого вона не пам’ятала:

​«Користувач [NULL] хоче отримати доступ до вашої камери. Прийняти?»

​— Знову якісь віруси, — пробурмотіла Марта, намагаючись натиснути «Відхилити».

​Але палець ніби натрапив на невидиму стіну. Кнопка «Відхилити» була сірою і мертвою. Натомість кнопка «Прийняти» почала пульсувати криваво-червоним кольором. Телефон у руці став дивно теплим, майже гарячим.

​Раптом екран на мить згас, а потім самовільно відкрив галерею. Марта затамувала подих. Там, серед селфі з друзями та фото котів, з’явився новий знімок.

​Це було фото її спальні. Знято було точно з того кута, де стояла зачинена шафа. На ліжку лежала вона сама — з заплющеними очима, вкрита ковдрою. Але найстрашнішим було не це.

​У правому куті фотографії, біля самого краю ліжка, виднілася тонка, неприродно довга тінь. Вона не належала жодному предмету в кімнаті. Вона була схожа на руку з дуже довгими пальцями, що тягнулися до її волосся.

​Марта різко обернулася. Позаду була лише темна стіна. Серце калатало так сильно, що віддавало в скронях.

​«Це просто невдалий жарт. Хтось зламав мій телефон і обробив фото у фотошопі», — заспокоювала вона себе, відчуваючи, як долоні стають мокрими від поту.

​Вона знову глянула на екран. Нове сповіщення:

​«Батарея: 99%. Ти бачиш мене? Бо я тебе — так».

​Телефон коротко вібрував у такт її серцебиттю. Марта хотіла вимкнути його, але кнопка живлення не реагувала. А потім почула це.

​Тихий, ледь помітний звук... ніби електричний тріск або шипіння старого телевізора. Звук ішов не з телефона. Він лунав з-під ліжка.

Марта завмерла. Її пальці так сильно стиснули смартфон, що екран ледь не тріснув. Звук з-під ліжка ставав гучнішим — це було не просто шипіння, а ритмічний, металевий скрегіт, ніби хтось довгими кігтями повільно дряпав паркет.

​Вона повільно, сантиметр за сантиметром, почала схилятися над краєм ліжка. Світло від телефона тремтіло в її руках, кидаючи довгі, ламані тіні на стіни.

​— Там нікого немає... там нікого немає... — шепотіла вона, заплющуючи очі від страху.

​Марта нарешті опустила телефон нижче. Промінь ліхтарика розрізав темряву під ліжком. Спершу вона побачила лише старі капці та трохи пилу. Але в самому кутку, де стіна сходилася з підлогою, мерехтіло щось дивне.

​Це було не тіло. Це була хмара чорних пікселів, що висіла в повітрі, ніби шматок зламаного телевізійного екрана. Вона пульсувала, розширюючись і звужуючись, як живе серце. З цієї хмари висунулася довга, сіра рука, що складалася з тисяч дрібних крапок, які постійно рухалися.

​Рука рвучко сіпнулася до обличчя Марти.

​— А-а-а! — крик застряг у горлі.

​Марта різко сіла на ліжку. Холодне ранкове світло заливало кімнату. Вона важко дихала, а її піжама була мокрою від поту.

​— Сон... Це просто був страшний сон, — вона витерла обличчя руками і нервово засміялася. — Забагато містики на ніч.

​Вона простягнула руку до тумбочки. Телефон лежав на своєму місці. Марта розблокувала його — все виглядало абсолютно нормально. Жодних дивних додатків, жодних повідомлень від [NULL]. Галерея була чистою: лише вчорашні фото сніданку та скриншоти домашнього завдання з геометрії.

​Дівчина з полегшенням зітхнула і хотіла вже відкласти гаджет, як раптом її погляд упав на індикатор батареї у верхньому куті.

​98%.

​Марта насупилася. Вона точно пам’ятала, що ставила телефон на зарядку на всю ніч. Він мав бути заряджений на 100%.

​Вона опустила ноги на підлогу, збираючись іти на кухню до мами й Надійки, але раптом відчула під босою ступнею щось гостре.

​Марта поглянула вниз. На паркеті, саме в тому місці, де вночі вона бачила «цифрову руку», лежала маленька чорна пластикова деталька. Вона підняла її — це була кнопка гучності від її старого телефона, який вона загубила ще минулого року. Кнопка була обвуглена, ніби від короткого замикання, а на підлозі під нею залишилася ледь помітна подряпина.

​Телефон у її руці коротко вібрував. На екрані з’явилося нове сповіщення від системного календаря:

​«Подія: Початок завантаження. Залишилося 98%».

​Марта похолола. Це був не сон. Це був зворотний відлік.