7.7 — Закрита брама

Космос стискався навколо, коли Білл востаннє поглянув на чорну діру. Вона пульсувала, немов серце хворого велетня, затягуючи уламки кораблів і світло далеких зірок. 

Біля нього стояв Джонні — тепер спокійний, майже прозорий. Його очі вже не світилися злобою. 

Джонні (тихо до сестри):
— Пробач, Джесс. Я… не хотів стати тим, ким став. Це… було сильніше за мене. 

Джессіка (зі сльозами, обіймає його):
— Ти завжди залишишся моїм братом. Я пам’ятаю тебе таким, яким ти був. 

Білл кладе руку на плече Джонні. Його голос звучить, як вирок і водночас як спасіння: 

Білл:
— Час. Ти йдеш зі мною. Ти не належиш більше цьому світу. 

Джонні киває. Він усміхається Джессіці востаннє. 

Тоді вони разом входять у світло, яке розкривається прямо в центрі чорної діри. 

Світло спалахує — і діра стискається, немов її ніколи й не було. Тиша космосу знову повертається. 

Шизука (дивиться у вікно):
— І що тепер? 

Вільгельм (похмуро):
— Тепер ми знову самі з собою. І з тим, що пережили. 

Сцена переноситься у бар. 

Команда сидить за столиком. Ксеня замовила коктейль із вишнею, Джессіка тримає у руках лише склянку води. Вільгельм нервово курить, а Шизука дивиться у підлогу. 

Ксеня (намагається зламати тишу):
— Може, хоч раз просто вип’ємо… без того, щоб хтось вилазив з чорної діри? 

Всі ледь усміхаються. 

Джессіка (пошепки):
— Він врятував мене. Хоч і пішов. Це… правильно. 

Шизука:
— Ми стільки пережили. Але все одно… здається, що це тільки початок. 

Камера віддаляється від бару, показуючи вікно з видом на космос. 

У чорній порожнечі вже немає діри, немає світла. Тільки далекі зірки, які мерехтять, наче нагадуючи: попереду буде ще багато шляхів.