6.7 — Тінь проти тіні

Повітря на мостку пахло паленим металом і свіжою кров’ю — тихою, але відчутною. Після флешбеку й кількох секунд мовчання вся команда ніби очікувала вибуху. Цей вибух прийшов не одразу — він був у цій миті, коли з’явився він. 

Білл стояв у проході. Він не виглядав як турист-коханець, що випадково опинився на борту; він виглядав ніби вирізаний із іншої реальності — прямий, холодний, з поглядом, якому не було місця для сумнівів. Над плечем у нього блимала смуга енергії, що рябіла як водяна поверхня під вітром. 

Джессіка встала, кинулася вперед, але Шизука схопила її за руку:
— Ти серйозно, Джесс? — глухо прошепотіла вона. — Не зараз. 

Білл не відвернувся від Джонні. Його голос прозвучав беземоційно, але як команда потім знатиме — кожне слово вирізало лінію на серці:
— Джонні. Ти робив свій вибір. Тепер я зроблю свій. 

Джонні розсміявся — це був не сміх радості, а звук чергового обриву людяності:
— Хто ти такий, щоб падати мені навколішки? 

— Хто я? — прохрипів Білл, і голос його змінився — тепер у ньому була інтонація, знайома Джессіці, але загострена до кристалу. — Я — той, кого ти зруйнував. Я — наслідок світу, що ти вбив. І я прийшов, щоб поставити крапку. 

Почалася сутичка. 

Білл кинувся першим — швидко, без театральності. Він не виніс усього смертоносного блиску одразу; він бив швидкими, точними витками енергії, ніби рубав повітря ножем. 

Джонні зустрів удари хвилями темної сили: удар відскочив від нього, мов від броні, але в одному місці — під лівим плече — з’явилася іскра. Білл вловив цю мить. 

Шизука, Вільгельм і Ксеня відсунулися, спостерігаючи, як дві тіні б’ються одна з одною в центрі ангару, світло й тінь плелися, ніби дві руки борються за тканину всесвіту. 

Темний Робот стояв осторонь і не втручався — його очі горіли, а губи складали новий план. Він говорив тихо, щоб чути було лише собі:
— Вони нічого не розуміють. Доки є любов — є слабкість. Я виріжу її. 

Білл підсік ногу Джонні, струснув його темною енергією, і вперше усі побачили, що у Джонні вибухнув біль — не бойовий крик, а спогад. На мить у його очах промайнула та дитяча вразливість, яку бачила Джессіка на даху колись. 

Вона скрикнула щось, забулася про страх, і кинулась уперед, але Шизука затримала її рукою:
— Ні! Це пастка! 

Білл використав цю мить. Він випустив хвилю світла — не вибух, а концентрований промінь, що розрізав темряву. Тінь, що обвивала Джонні, тріснула, як тонке скло. Джонні опустився на коліно, вперше за довгий час безконтрольного гніву — зляканий і не зовсім собою. Він дивився на Білла не як на ворога, а як на дзеркало. 

— Хто ти? — прошепотів він, голос високий, нестерпний. — Хто ти взагалі? 

— Я — наслідок, — повторив Білл, і в його словах не було гордості. — Я втратив дім, я втратив світ. Ти взяв у мене все. Я прийшов не помститися лише для галочки. Я лишаю вибір тобі: відмовитися від темряви — або я зламаю її остаточно. 

Джонні застогнав, проте з темряви біля ніг Темного Робота вирвалася чергова хвиля, і темний металевий воїн встрибнув між ними. Його голос голосно зазвучав по ангару:
— Ні! Вони будуть моєю жертвою. І ти — лише кістка на моєму шляху. 

Темний Робот розгорнув руку, і в повітрі заполонилися гострі нитки енергії, які почали притягувати все живе. Білл присів, кинувши вперед руку — і на секунду здавалося, що він просто опирається. Та потім він підвівся так, наче тягар всього його світу було скинуто на плечі, і його очі світли так, ніби в них горіла своя зоря. 

— Ти не зламаєш мене сьогодні, — сказав Білл, і в його голосі вперше з’явилася нотка людського — не стільки гордості, скільки жалості. — Бо якщо ти вб’єш мене — ти вб’єш останній світ, який залишився від мене. І це не буде твоєю перемогою. 

Він кинувся вперед — і удар, котрий пішов від нього, не кинув Джонні назад, а підпалив у Темному Роботі щось неочікуване: мікросекунда нестабільності. Замість того щоб розірвати Джонні на шматки, Темний Робот відсмикнувся назад, і щось у його механіці клацнуло, немов старий механізм зламався. 

У ту мить Джонні стиснув зуби, піднявся — та в його очах щось змінилося. Він дивився не як демон, а як людина, що щойно згадала, ким був. Джессіка кинулася до нього; на її обличчі — сльози й надія, і страх, і дитяча вимога: «Повернись!» 

Темний Робот кинувся між ними, голос його став шаленим:
— Ви — марні! Я очищу! 

Але перш ніж він встиг придушити контакт, Білл підняв руку в останній, відчайдушний рух. Енергія, що вилетіла з неї, не була вбивчою — це була хвиля, що розвіяла темряву навколо, розпалила її до яскравого світла.

Частина тіней розсіялась; інша — згуртувалася в одну гостру крапку навколо Темного Робота. 

Темний Робот промовив тихо, майже як пророча нота:
— Це кінець… — але слова його загубилися в гуркоті. 

Темний Робот занепав не одразу. Він зібрався, видав останній крик злоби — і в ньому було так багато болю, що в ньому чути було й людське скреготіння — після чого тіло його розсипалося на гострі шматки енергії й металу, що розлетілися в темряву. 

Корабель здригнувся. В ангарі стояла тиша, ніби вся реальність затримала подих. 

Джонні впав у коліна. Він дивився на Білла. В очах — не абсолютна зрада, але не ідеальне спасіння. Просто — проблиски вибору. Джессіка підійшла й упала на коліна поряд, обхопивши брата за руку. 

Білл стояв мовчки. Його обличчя було блідим, а дихання — важким. Він підніс погляд до Джессіки — і в ту мить вона побачила в ньому щось дивне і водночас знайоме: не просто чоловіка, а відлуння її самої з іншого життя. 

— Я сказав, що прийду, — тихо промовив Білл. — І я прийшов. Але це тільки початок. 

Його голос не мав виклику, не мав жалю — у ньому була холодна рішучість. Попереду ще залишалися питання: що він втратив, що він був змушений зробити, і як Джонні тепер вибудує своє єство заново. 

Але в цю мить команда просто дихала, дивлячись на уламки Темного Робота й на дві постаті, що сиділи поруч — одну змінену, іншу чужу, але обидві пов’язані з Джессікою.