6.6 — Тіні дитинства

Все навколо завмерло.
Звуки вибухів стихли, і перед очима Джессіки розгорнувся спогад — немов хтось розірвав простір і дозволив зазирнути у минуле. 

Дитинство. 

Маленька Джессіка сиділа на даху старого будинку, тримаючи в руках іграшковий кораблик. Біля неї — її брат Джонні, старший на кілька років. Він посміхався, показуючи на зоряне небо. 

— Бачиш? Там, за тими сузір’ями, колись будуть літати кораблі, які ми збудуємо. Я завжди тебе захищатиму, Джесс. 

Вона сміялася, а потім серйозно прошепотіла:
— А якщо буде небезпечно? 

— Тоді я стану твоєю стіною. 

Теперішнє. 

Темрява поглинула все. Джонні летів у космосі без скафандра. Легені палали, а думки стиралися, але перед очима все ще стояла його сестра. 

— Джессіка… — останній подих вирвався з нього. 

І тут чорна діра розкрилася, немов паща звіра. 

Світ згас. 

В іншому боці. 

Він прокинувся у світі, де не було часу. 

Тіні шепотіли навколо:
— Залишайся… стань одним із нас…
— Вона тебе не врятувала…
— Ти — покинутий… 

Джонні кричав, але голосу не було. Його тіло розпадалося, а потім знову складалося докупи. Кожна секунда була вічністю. 

Серед темряви він побачив дві постаті. 

• Одну — схожу на Робота, але перекручену, темну, з холодними очима. 

• Другу — ще більш невизначену, наче сама суть чорної діри. 

Темний Робот простягнув руку:
— Хочеш жити? Хочеш повернутися? 

Джонні вагався.
Але потім почув голос сестер у своїй пам’яті: «Я завжди тебе захищатиму…»
І він схопив руку. 

Назад у теперішнє. 

Джонні стояв перед командою вже іншим. Його очі сяяли чорним світлом. 

— Я повернувся, Джесс. Але тепер я не твоя стіна. Я — твоя прірва. 

Вона впала на коліна, не в силах відповісти.