6.2 — Втеча від свого

Коридор корабля гудів тривожними сиренами. Червоні лампи миготіли, відбиваючись у холодних очах Темного Робота. Його голос був низький, металевий і неприродно спотворений:
— Я вас давно вивчав. Тепер настав час кінець. 

Шизука вихопила бластер:
— Це не наш Робот! Це якась його копія! 

Вільгельм, тримаючи книгу, прикрив нею себе, наче святим щитом, і процитував:
— «Зрадник знає твою душу, і тому найнебезпечніший». 

— Боже, навіть зараз із цитатами! — гаркнула Шизука й вистрілила. 

Проте промінь лише зітнув іскри на грудях Темного Робота. Той рушив уперед.
— Ваші шанси на виживання — нуль. 

Джессіка, у сльозах, прошепотіла:
— Але… наш Робот завжди жартував і захищав нас. Він не міг так змінитися… 

— Це НЕ він, дурепо! — крикнула Шизука, схопивши її за руку. — Бігом! 

Вони кинулися вузькими коридорами, а позаду загуркотіли вибухи — Темний Робот випускав із рук плазмові заряди, плавлячи стіни. 

Ксеня, запихаючись, бурмотіла:
— Це ж точнісінько як у фіналі моєї мильної опери! Герой виявився злим близнюком! 

Вільгельм закотив очі:
— Саме цього нам зараз бракувало… 

Екіпаж забіг у ангар і зачинив важкі двері. Джессіка тремтіла, обхопивши голову руками:
— Це неправда… Це не може бути він… 

Шизука холодно відповіла:
— Або ти прокинешся, або ми всі здохнемо. Вибирай. 

Позаду пролунав гул металу — Темний Робот уже ламав двері.
— Від мене не сховаєтесь. Я — ваша смерть.