5.6 — Хтось дивиться

Коридори станції-привида зустріли їх холодом і лякаючою тишею. Ліхтарі майже не працювали, лише зрідка мерехтіли, як старий телевізор, що ось-ось згорить. 

Шизука, йдучи попереду, жартома сказала:
— Якщо тут вискочить якесь чудовисько, я першою кричати не буду. 

Робот позаду:
— Зате першою втечеш. Це факт, підтверджений минулим епізодом. 

Джессіка трималася ближче до стіни, її обличчя було серйозним.
— Тут щось не так. Я відчуваю… знайому присутність. 

Вільгельм пирхнув:
— Присутність? Це ж не мильна опера, де духи братів ходять по коридорах. 

Ксеня: — Ну, це залежить від рейтингу. Якщо 21+, то духи можуть іще й танцювати стриптиз. 

Раптом позаду них пролунав скрегіт, ніби хтось волочив металеву ногу. 

Усі обернулися. Темрява. Порожнеча.
Шизука з силою вчепилася в руку Джессіки:
— Це не я, але я офіційно панікую. 

Робот увімкнув свої сенсори.
— Фіксую: 87% імовірність, що це просто стара вентиляційна система. 

Система знову загуркотіла.
— Добре, 86%. 

Коли вони зайшли у великий зал, на підлозі лежала стара камера для зйомок. На ній пил і подряпини, але індикатор мигав червоним. 

Ксеня прошепотіла:
— Це камера зі зйомок пілота. Але чому вона… працює? 

Джессіка нахилилася, і екран увімкнувся. На ньому — тіньова фігура, яка дивилася прямо на них. 

Вільгельм вихопив зброю.
— Це вже за межею розумного. 

Робот спокійно:
— Вітаю, ви всі стали персонажами треш-хорору. Наступний пункт — розділитися. 

Усі хором:
— НІ! 

В цей момент десь далеко пролунав голос, спотворений, але схожий на чоловічий:
— …Дже-е-ессіка… 

Вона заклякла.
— Це… голос мого брата. 

Темрява навколо, здавалося, стала щільнішою.