2.3 — Спецзагін

Корабель героїв щойно вийшов у безпечний сектор, коли їх засліпили проблискові вогні. Перед ними зависла ескадра з чорних крейсерів. На бортах сяяли символи спецзагону — срібні трикутники з оком у центрі. 

— О, — прокоментував Робот. — Нарешті серйозні дядьки. Зазвичай вони з’являються тільки в блокбастерах, де бюджет дозволяє намалювати такі гарні кораблі. 

На екран вийшов командир загону — суворий чоловік із білими скронями та холодним поглядом. 

— Ви врятувалися з епіцентру вибуху? Це диво. У нас мало часу. Чорна діра росте. Якщо ми її не зупинимо — вона зжере половину всесвіту. 

Шизука відсунула Вільгельма й вийшла вперед:
— У нас є дані з бази ворога. Схеми зброї, що створила діру. Можливо, там є рішення. 

Командир кивнув:
— Передавайте все. Ми вже готуємо експедицію в епіцентр. 

Робот підняв руку:
— Дозвольте мені уточнити… Ви хочете, щоб ми знову ризикували життям? Бо мені здається, що наш контракт цього не передбачає. 

— У тебе навіть контракту нема, — відрізала Шизука. — Ти з нами. 

Вільгельм промовив крізь біль:
— Кодекс дружби, пункт двадцять другий: «Краще загинути в бою, ніж мовчки тікати». 

Робот закотив оптичні сенсори:
— А я б краще тихенько тікав, але, здається, у мене немає права голосу. 

Тим часом у барі на станції Джессіка кусала нігті, чекаючи відповіді. Вона знову набрала комунікатор. 

— Алло? Хтось живий? Хлопці? Роботе? Шизуко? — пауза. — Ну, хоч хтось? 

Замість відповіді в динаміках прогримів голос диктора:
— …чорна діра збільшується. Евакуація всіх цивільних секторів! 

Джессіка впустила келих і прошепотіла:
— Чорт, а я тільки-но купила нову сукню…