2.2 — Врятовані

Коридори ворожої бази були схожі на ребра мертвого кита — темні, тріщали після вибуху й осипалися іскрами. 

Робот ішов уперед, сканери пищали на кожному кроці. 

— Якщо після цього мені не дадуть підвищення… — буркнув він, розмахуючи бластером. — Хоча яке підвищення, я ж навіть офіційно без зарплати. 

На розі коридору він побачив дві фігури. Шизука з обгорілим плечем підтримувала Вільгельма, який ледь тримався на ногах. 

— Ви живі? — кинув Робот. — А я вже уявляв, як знімаю драматичну сцену вашого похорону для фіналу сезону. 

— Мовчи, жерстяка, — видихнула Шизука. — Нам треба забиратись звідси. 

Вільгельм, хоч і поранений, намагався тримати обличчя серйозним:
— За Кодексом дружби… пункт… сімнадцятий… «Разом в біді — разом і в смерті»… 

— Замовкни, — одночасно відповіли Шизука й Робот. 

Вони побігли крізь палаючі проходи. За стіною уже ревів гравітаційний вихор чорної діри, наче хтось стирав саму реальність гумкою. 

Коли вони вибили двері ангара, Робот підняв руку — і їхній корабель підтягнувся ближче, вмикаючи магнітний захват. 

— Сюрприз, — сказав він. — Я все-таки вмію бути корисним. 

Корабель рвонув з місця, щит ледь витримував гравітаційні хвилі. 

— Додому! — наказала Шизука. — Треба передати дані й попередити всіх! 

На центральному екрані з’явилися екстрені новини: диктор кричав, що чорна діра росте, загрожуючи всієї галактиці. 

Тим часом Джессіка у себе на станції, у новій сукні, втретє набирала код корабля:
— Чому ніхто не відповідає?! Я ж навіть нафарбувалась!