Розділ 16.

Еріка.

Наша експедиція тривала вже понад три місяці, й ось ми нарешті дісталися головної цілі — орбіти П’ятої планети, ділянці Галактиці, де за припущеннями наших вчених знаходився кордон, тобто край Галактики D. Чи є щось за нею? Чи справді Всесвіт безмежний та величний, як розповідав професор Рональд на своїх лекціях?

Сьогодні я чергувала на пульті, й саме я мала здійснити посадку та доповісти мешканцям П’ятої планети про наше прибуття. Чомусь я була впевнена, що ця планета населена розумними істотами. І чим ближче ми підлітали до неї, тим сильнішою була ця впевненість.

На карті навігації миготіла червона кнопка, а попереду я бачила велетенську планету фіалкового кольору. Навколо неї кружляло чимало різноманітних космічних літальних апаратів, що лише підтверджувало наші здогадки про те, що П’ята планета не лише населена, а й розвинута в плані космічних подорожей.

— Хлопці! Ми заходимо на посадку! — проговорила я в динаміки, і за моєю спиною виявилися Даніель та Зоріян. Вони влаштувалися у своїх кріслах й спостерігали за тим, як ми опускаємося на аеродром нової планети.

— Борт Чужий, Борт Чужий! — почула раптом в динаміку. — Просимо назватися!

— Автольот з планети Дельта. Експедиція з дружнім візитом, — відповіла привітним тоном. — Просимо дозволу на посадку, — я була щиро здивована тому, що на цій планеті говорили на зрозумілій нам мові, навіть допомога нашої програми-перекладача не знадобилася.

— Посадку дозволено, — коротко відповів диспетчер.

Автольот здійснив посадку на одному з майданчиків величезного аеродрому. І до нас вже поспішали. Високого зросту люди мали широкі плечі та світле волосся, вдягнені були в білосніжні комбінезони. Вони встали біля опущеного трапу та уважно спостерігали, як ми виходимо назовні.

— Вітаємо на Епсилоні! Прохання назватися! — один з чоловіків пропалював мене поглядом своїх фіалкових очей.

— Еріка Ескандір ля Король, капітанка автольота, прибула разом з командою з планети Дельта. Я — принцеса та спадкоємиця нашого Володаря, а також прагну встановити дипломатичні та дружні зв’язки з найближчими населеними зірками та планетами, — промовила я та показала свій родовий браслет, а також посвідчення, завірене королівською печаткою. А потім назвала імена та титули своїх супутників.

— Гаразд, — кивнув той, що стояв ближче. — Ходімо за мною.

— Чи можу дізнатися ваше ім’я, сер? — звернулася я до чоловіка, який, схоже, був тут головним, адже двоє інших мовчки дивилися на нас. На їхніх обличчях не відображалося жодної емоції — якась холодність та негостинність. Мені аж ніяково стало.

— Моє ім’я — Алехандро, і я відповідаю за зустріч та контакти з інопланетними гостями, — він усміхнувся. — А тепер ходіть за мною!

Від злітно-посадкового майданчика нас провели до будівлі місцевого аеродрому, що нагадував невеликий купол. Алехандро провів нас крізь вузький напівтемний коридор, змусив пройти скрізь рамку сканера, який кожному з нас надрукував стікер із дивним шифром.

— Це ваш ідентифікатор, — хмикнув чоловік. — Ми маємо вести облік всіх прибульців.

Я не стала сперечатися — загалом — це правильно.

Алехандро вивів нас на вулицю, де стояло кілька дивних візків. Вони мали три колеса — одне попереду, два позаду. Дерев’яні механізми, що керувалися за допомогою спеціального важелю та педалей. На передньому сидінні сидів так званий водій. Саме так назвав чоловіка наш супроводжуючий.

— Займайте місця, гості, — Алехандро криво всміхнувся. — Доставиш їх в замок. Ми поїдемо слідом за вами. І без фокусів, — звернувся він до водія. Чоловік у пальто бузкового кольору та такому самому капелюсі лише кивнув.

Місто, дорогами якого ми рухалися, не було схоже на ті, які були на Дельті, але чимось нагадувало Сітілайт — тут теж були високі будинки, дахи яких діставали самого неба, та скляні вітрини, але без кольорових вогників та яскравих вивісок. Після Ельнесії тут мені все здавалося якимось похмурим та неживим. Наче з цього міста висмоктали всю енергію. Небо також було затягнуте сірими хмарами, а листя на деревах було майже чорним. Візків, що рухалися в одному з нами ряду та назустріч, було чимало. Тільки люди в них не виглядали щасливими. Я не побачила на їхніх обличчях жодної посмішки чи іншої емоції. Якась байдужість та апатія. І це неабияк лякало.

— Що тут відбувається? — я з жахом дивилася навколо.

— І мені цікаво, — прошепотів Даніель, тримаючи мене за руку.

— Чому тут все таке темне й похмуре? — звернулася до водія я.

— Нам не можна про це говорити, шановні гості, — тихо відповів чоловік. На його обличчі не було видно жодної емоції. Воно теж мало нездоровий сірий колір, волосся, що вибивалося з-під головного убору — сиве та тонке. Навіть приблизний вік було складно визначити.

Через деякий час наш візок зупинився біля величезного замку, також сірого,  майже чорного, від нього віяло небезпекою. Невже ця П’ята планета занурена у темряву? Замок був оточений високим забором, а на металевих воротах була ручка у вигляді корони.

— Приїхали, — лише й сказав водій.

Даніель стрибнув на землю та подав мені руку, за мною вийшов й Зоріян.