Розділ 12.

— Еріко! Подивися тільки яка краса навколо!  — висмикнув мене з моїх думок Даніель. Ми заходили на орбіту нової планети, здолавши кілька сотень тисяч космічних миль.

— Блакитна планета! — скрикнула я, одразу ніби отямившись та, схопивши свій нотатник, зробила кілька поміток. — Навіть не думала, що ми так швидко дістанемося до неї, — я знову втупилася в карту та поставила позначки, а також виміряла відстань від Сільвера.

— Чого ж швидко, — хмикнув Зоріян. — Ми летіли сюди майже тиждень, якщо рахувати за часом Дельти.

— Справді? — здивовано кліпнула очима я. Схоже, що я дійсно втратила відчуття часу.

— З тобою точно все добре? — занепокоєно подивився на мене Даніель. — Ти збліднула.

— Все гаразд, — кивнула у відповідь. Не розповідати ж йому про мої сни. Тим більше, що з того часу, як я кричала уві сні, мій Ель не з’являвся. Невже дійсно вирішив не турбувати до пори, поки ми не зустрінемося? Я відчувала, що сумую за ним. Мені не вистачало його теплих слів та обіймів… Нехай примарних, але я-то відчувала їх немов реальні.

— Радий це чути. Поглянь сюди, — чоловік перемкнув мою увагу на зображення, що ми отримали із зовнішніх датчиків. — На цій планеті багато води й зовсім мало землі — невеликі зелені острови, розташовані досить далеко один від одного, — промовив Даніель, звірившись зі своїми начерками.

— Спробуємо здійснити посадку на одному з них? — повернулася до Зоріяна та вказала на архіпелаг, що складався з кількох десятків, а, може, й сотень острівців.

— Боюся, це неможливо, капітанка, температура та вологість тут не дуже сприятливі, тому виходити назовні може бути небезпечно,  — заперечив Зоріян.

— Як прикро! А мені б хотілося прогулятися цими прекрасними островами, — я розглядала зображення, передані із камер. — Вони такі манливі.

— Мене вони також приваблюють, — кивнув Даніель, — але пам’ятаємо про правила безпеки. Їх придумали не просто так. — Чоловік хмикнув та втупився в монітор.

— Ех, — зітхнула я. — Яка температура назовні?

— П’ятдесят два градуси… — озвався Даніель.

— Оце спека…

— Додай до того ще тиск та вологість… І… — додав Зоріян.

— Та я зрозуміла, що тут не вижити. Принаймні нам. Але ж інші істоти можуть бути? — я поглянула на астронома. — Рональд казав про різні форми життя, раси, знову ж таки. Тут є щось таке?

— Наразі нічого подібного ми не зафіксували. Ані тварин, ані рептилій… Про людей чи інші раси мови взагалі немає, — промовив Зоріян.

Після недовгого сперечання ми все ж таки прийняли рішення облетіти ті землі та поспостерігати з ілюмінаторів та за допомогою камер. Я не втрачала надії знайти тут щось цікаве.

Нову планету я позначила на карті як Марина, що означає морська й також поставила примітку, що вона ненаселена. Тут справді було багато води, а на маленьких ділянках землі зростають високі чудернацькі дерева, з пишною кроною з рожевих квітів, а їхні стовбури перехоплені довгими ліанами.

Ми летіли досить низько, захоплено розглядаючи нові для нас пейзажі. Крім дерев, на одному з островів ми помітили водні стовпи гейзерів, а інший мав гірський масив із активним вулканом: стовп попелу було добре видно здалеку, тому ми не ризикнули наближатися до цих територій, змінили курс та вирішили не продовжувати дослідження острівної планети, а повернутися на орбіту та продовжити шлях до наступної планети, відстань до якої, згідно з розрахунками, складала близько місяця.

— Рі, чуєш мене, люба?

— Ель... — радісно усміхнулася,  — ти все ж таки прийшов ...

Цього разу не було галявини чи озера, лише темрява та його голос. Оксамитовий, ніжний та… рідний. Дивні відчуття.

— Так, кохана. Я досі в дорозі, і тимчасово не можу зв’язуватися із тобою чи переносити наші свідомості до інших локацій. Втім, з кожним днем, з кожною космічною милею я відчуваю, що наближаюся до тебе, зіронька моя.

— Ель, — розчулилася від таких ніжних слів. — ми теж мчимо до нових світів. Ця подорож, моя експедиція, така дивна та неймовірна... Але я знаю, що ми йдемо назустріч один одному.

— Як все-таки здорово, що в наших світах є можливість подорожувати між планетами. Я боюся уявити, що ми могли б не зустрітися, — промовив він.

— Чш, — перебила його я. — Не кажи нічого. Краще розкажи щось про себе.

— Не можна, — його голос став холодним. — Я б залюбки, але це…

— Це нестерпно, я постійно думаю про те, що ми не впізнаємо один одного, коли побачимося.

— Впевнений, що такого не станеться, люба моя Рі.

— Сьогодні я бачила планету з сотнею острівців, але там немає жодної форми життя, — вирішила поділитися я спостереженнями.

— Таких планет тисячі у Всесвіті, — зітхнув Ель. — А ще є такі, де живуть войовничі народності, а є й такі, де можна знайти друзів.

— Мені цікаво знайти ту, де можна знайти друзів.

— Впевнений, твоя команда зможе це зробити.

— Дякую, Ель. А ти також з командою?