Розділ 11.

Еріка.

Наш автольот наближався до першої зірки. Оскільки це було найближче до Дельти небесне тіло, наші вчені його вивчили дуже детально. До того ж цю невелику планету було добре видно навіть без обладнання.

— Вітаю, друзі, тут справді є атмосфера, ми не помилилися — дивиться, — тицьнув у панель з показниками Зоріян.

— Чудово, спробуємо десь приземлитися? — повернувся до нього Даніель. Чоловік вивчав інформацію з журналу спостережень. В Інституті її називали Сільвер, за колір та мерехтливу особливість поверхні.

Зоріян натиснув пару важелів та ми почали заходити на орбіту. Датчики ззовні не подавали сигналів про небезпеку — вони контролювали атмосферний тиск та решту інших важливих показників.

Ми обережно почали здійснювати прохід крізь товщу оболонки, побачили кучеряві хмари, дуже схожі на наші, спустилися ще нижче, але, на жаль, не побачили ознак живих організмів. Якась дивна пустельна карликова планета.

Під нами розкинувся  величезний материк, вкритий чимось блискучим — чи то піском, чи то ще якоюсь речовиною — ми не могли зрозуміти походження. Ніяких ознак проживання людей чи інших розумних істот — ми поки не виявили.

Взявши курс на західний бік цієї зірки, де ми помітили невисокі пагорби, прийняли рішення перевірити що серед них ховається. Саме там ми узгодили здійснити посадку, адже Зоріян помітив зручний напівкруглий майданчик, що мав згодитися за розмірами для нашого корабля.

— Всім приготуватися! Йдемо на посадку! — пролунало в динаміках. — Пристебніть пастки безпеки.

Влаштувавшись в кріслах ми в три пари очей спостерігали за тим, як наша машина долає останні метри…

В моїх грудях шалено калатало серце — ми на новій землі! Нове відкриття! Перехоплювало подих від того, що ми, можливо, перші інопланетні гості тут!

— Температура за бортом плюс двадцять п’ять градусів за шкалою Цельсія, вологість тридцять відсотків… — лунав механічний голос.

— Пустеля, але ходімо, перевіряти, — Зоріян стояв першим перед дверима, що тихо відчинилися, опустився трап, й ми вийшли назовні.

— Дійсно пустеля, пагорби з чорного піску чи щось таке, — я вдягнула рукавичку та взяла до рук жменьку речовини, потім дістала спеціальний кульок, в який помістила її.

— Погляньте туди, — раптом вказав рукою Даніель кудись убік. І ми завмерли на місці, адже прямо на нас їхав, точніше біг, якийсь дивний механізм — фіолетово-чорний, з синіми очима-прожекторами, він пересувався на чотирьох ніжках, що нагадували щось на кшталт щупальців. Дорогою він дзеленчав та видав якісь звуки. За кілька хвилин механізм зупинився в кількох метрах від нас та знову запищав.

— Як думаєте що це? — глянула на хлопців я.

— Схоже, що робот чи ще якась подібна машина.

— Значить, тут є хтось хто їх робить, — промовив Даніель.

Очі диво-машини знову замиготіли, а потім вона направила на нас свою клешню:

— Стояти! — пролунав механічний голос. І ми завмерли від несподіванки. — Ви хто такі?

— Ми прибули з планети Дельта, дружній візит, — проговорив Даніель, роблячи крок вперед та ховаючи мене за своєю спиною.

— Дружній візит, — повторив цей механізм та підморгнув. Його очі знову виблиснули, в них замиготіли якісь знаки. — Гаразд. Вітаємо в нашій механічній спільноті, — пролунав той самий голос.

— Механічній? — здивувався Зоріян.

— Ми тут всі механічні, — зиркнув на нього жовтим вогнем хазяїн цих пагорбів.

— А хто вас створив? І як ви… ем… — Зоріян замислився, намагаючись підібрати слова.

— Цього нам невідомо. Нас тут не так багато. Ми не потребуємо нічого. І нас не цікавлять інші істоти та їхні планети, повертайтеся туди звідки прибули.

— Вибачте, що потурбували вас. Ми не хотіли вам нашкодити… — спробувала поспілкуватися з дивним механізмом я.

— Знаю.

— А як ти дізнався нашу мову? — цей робот дійсно говорив на мови Дельти, тому нам не знадобилася допомога аудіотранслейта, який був прикріплений до наших комбінезонів.

— Програма, — він вказав клешнею на свої груди та не став більше нічого пояснювати.

— Штучний розум, — зітхнув Зоріян.

— Але ж його має хтось контролювати, хтось його створив та сюди привіз, можливо, навіть зараз, за ними спостерігають. І за нами також.

— Це виключено, — заговорив механічний голос. — Не треба придумувати зайвого. А тепер летіть собі…

Ми попрощалися з не дуже гостинним мешканцем дивної планети та повернулися на корабель. Замкнувши двері та заблокувавши вихід, Зоріян подивився на нас та проговорив:

— І все одно я не вірю в те, що ним ніхто не керує.

— Зоріяне, я теж про це думала, але ми б все одно не знайшли його винахідника. Полетіли далі, можливо, нам ще вдасться розгадати таємницю цієї загадкової зірки Сільвер, принаймні, місцевий ґрунт я встигла набрати.

Я вмостилася у своїй капсулі та заплющила очі. В Космосі втрачається відчуття дня та ночі, тому ми встановили з хлопцями чергування й таким чином, хтось відпочивав, а хтось спостерігав за панеллю керування.