Розділ 9.

На площі перед Інститутом все прибували та прибували мешканці, що з’їхалися чи не з усіх куточків Дельти. Подія, яка останній місяць не сходила зі шпальт газет та екранів телевізорів — як ми не намагалися приховувати, але все ж таки журналісти знають свою справу дуже добре — привернула до себе чимало уваги. Перша експедиція на інші планети, перший вихід у відкритий космос — народ активно обговорював та будував теорії щодо існування інших форм життя.

Все це я чула на власні вуха, або від співробітників Інституту.

Журналісти зайняли місця чи не в перших рядах та фільмували все, що відбувалося навколо.

Я стояла в лабораторії, вікна якої виходили на експериментальний майданчик, з якого мав відправитися наш автольот. Срібна машина у вигляді яйця, що була ніби переплетена металевим обідком вже підморгувала зеленими вогниками, трап був опущений — чекали лише на нас — трьох пасажирів, які мали відправитися у дальню мандрівку вже у найближчі пів години.

— Еріко! — в кабінет увійшов батько. — Все готово, доню.

— Знаю, — кивнула я, не відриваючи погляду від міжзоряного корабля.

— Ти в порядку? — занепокоївся Ескандір.

— Так, все добре, не хвилюйся. — Нарешті я повернулася до нього. Він стояв в парі кроків від мене — трохи втомлений, але сповнений рішучості та надії.

— Тобі личить цей костюм, — батько кивнув на мій зелений комбінезон, який пошили по спеціальному замовленню. Він був дуже зручним та міцним, не пропускав вологу й регулював тепло — що могло гарантувати нам комфортну подорож в будь-яких умовах. А ще тут було багато кишень та різноманітних датчиків, що дозволяли оперативно реагувати на будь-які зміни під час польоту.

— Дякую, — кивнула я та обійняла його. — Бережи себе, добре?

— Це ти бережи себе. І повертайся додому. Я чекатиму, люба.

— Обов’язково. Я обіцяю повернутися…

Двері лабораторії відчинилися, впускаючи Даніеля та Зоріяна. Чоловіки також вдягнули свої комбінезони, а за їхніми плечима висіли рюкзаки із найнеобхіднішими особистими речами.

— Еріко, час йти. Всі чекають лише на нас, — промовив Зоріян.

Я підхопила свій наплічник та коротко відповіла:

— Ходімо. Я готова, хлопці.

Ми пройшли довгим коридором через всю будівлю Інституту та вийшли на пусковий майданчик, щоб одразу попасти в об’єктиви камер.

Першим слово взяв Володар, Його Величність, сер Ескандір ля Король, піднявшись на імпровізовану сцену, й всі присутні втупилися на нього.

— Вітаю, мій народе! Дякую всім, хто прийшов сюди, щоб розділити цю радісну подію та підтримати нашу відважну команду! Сьогодні важливий день в нашій історії. Ми відправляємо в подорож, яка може перевернути наше уявлення про космос та інші планети та світи цей прекрасний сріблястий автольот, над яким вчені та техніки, механіки та маги Інституту Вивчення Космосу працювала багато місяців. Ми здолали довгий шлях та здолали чимало випробувань, щоб цей політ став можливим.  Я особисто обрав команда, яка пройшла спеціальну підготовку… Давайте підтримуємо Еріку, Даніеля та Зоріяна! Ви всі свідки нового етапу розвитку Дельти!

Роздався шквал овацій. Вся увага тепер була прикута до нас.

— Скажіть, а ви знайдете того, хто ризикнув вкрасти перший апарат для подорожі в космос? — зухвало спитав молоденький репортер.

— Знайдемо, — твердо заявив Зоріян. — Це справа моєї честі, адже він зрадив не лише Інститут й нашу державу, він зрадив всіх нас та нашого Володаря. І я хочу зазирнути в його очі та отримати відповідь на питання: «Чому?»

Його підтримали оплесками.

— Принцесо Еріко, а чого ви очікуєте від експедиції?

— Моя місія незмінна — те, чого очікуєте ви всі — знайти нові світи та подібних до нас мешканців, встановити культурні, економічні та політичні зв’язки, почати співпрацю, відкривши шлях до міжпланетних подорожей для всіх бажаючих. Я впевнена, що вже за кілька років ми зможемо літати в Космос так само легко, як сьогодні конокрили долають відстань між поселеннями та містами нашої рідної Дельти.

Така відповідь, здається, влаштувала репортера. Ми попрощалися з народом, махнувши рукою та посміхаючись одночасно ступили на трап.

Дорога до автольота зайняла лише пару хвилин, але за цей час перед моїми очима встигло промайнути все моє життя. Зараз дійсно починається новий етап. Етап, який може кардинально змінити геть усе.

Як тільки ми опинилися всередині, трап телескопічно склався, а металеві двері опустилися, прозвучав тихий сигнал, й Даніель провернув спеціальний ключ, який заблокував вихід.

— От й все, друзі мої. Готуємося до старту, — промовила я.

Зоріян розташувався за пультом керування та звелів нам сісти та пристебнути ремені безпеки.

Двигуни загуділи, почавши свою роботу, замиготіли лампочки на панелі, й ми почули голос диспетчера — Рональда:

— Вас чую. Прийняв. Борт автольоту до старту готовий! Залишається — три, дві, одна секунда, і… ПУСК!

Ще мить — і ми рушили з місця, м’яко відірвавшись від землі, набираючи швидкість з кожною секундою. Я перевела погляд в ілюмінатор — нам махали руками, кидали в повітря капелюхи — народ обіймався та радів. Я відшукала очима в натовпі свого батька, потім свою служницю та подружку Елізу й відправила їм повітряний цілунок, навряд чи вони вже побачили, я лише мала надію, що вони його відчули. Мені не вистачатиме їх. Але я твердо вирішила йти до своєї мети, не здаватися, не зраджувати довіру батька та власні мрії. До того ж я маю знайти незнайомця, що проживає на одній з планет, що не схожа на нашу. Мій Ель. Вірю, що до нашої зустрічі залишилося зовсім трошки.