Розділ 5.

— А нумо разом пообідаємо? Як в старі добрі часи? — в його очах сяйнула тепла посмішка. Впевнений, що ти маєш чим зі мною поділитися. Обіцяю не сваритися та підтримати. І навіть вислухати всі твої образи на мене. Я заслужив.

Я знову втупилася на нього.

— Ти серйозно? — невже переді мною мій справжній батько, той, якого я знала з дитинства, той, якому я дійсно могла довіряти секрети, а він завжди допомагав знайти вихід зі складних ситуацій? «Дякую, мамо», — подумки промовила я, тішилася, що знову бачу перед собою турботливого татуся, а не вимогливого авторитарного Володаря.

— Ну, авжеж. Ти скоро поїдеш звідси, посидьмо трохи разом.

Я кивнула у відповідь та Ескандір вийшов, щоб віддати розпорядження щодо обіду.

Я відкинулася на спинку крісла, повернула ключик в скриньці, й приміщення знову наповнилося тихою приємною музикою. Я заплющила очі та подумки перенеслася до свого друга Піна. Навколо нас пурхали метелики, а на душі було так спокійно та легко, що кортіло літати, немов конокрил, розправити широкі крила та здійнятися до самих хмаринок.

Гримнули двері, та я відкрила очі, сумно зітхнувши, адже я не встигла насолодитися польотом.

— Обід незабаром принесуть, доню.

— Прекрасно, — я відставила скриню в бік.

— Чим ти займалася всі ці місяці? — батько сів поруч та взяв мене за руку.

— Книги читала, а ще думала… Багато думала…

— Про що? — напружився він.

Я з хвилину дивилася на нього, вагаючись чи варто розповідати про всі свої образи на нього. І зрештою, видохнувши промовила:

— Будувала план, як втекти з цього Замку та відправитися у подорож нашою прекрасною планетою. Навіть Піна хотіла вмовити допомогти мені. Він, до речі, часто підлітав до мого вікна, навідував, так би мовити. Справжній друг.

— Справді? — здивовано кліпнув очима чоловік.

— Авжеж, — кивнула у відповідь. — Але тепер в мене є можливість подорожувати, чи не так?

У двері постукали, та вже за мить перед нами накрили на стіл, розставивши різноманітні наїдки та напої.

— Я не відмовляюся від своїх слів. Ти справді їдеш у сусідню державу. Але от подорожувати навряд вийде. Цю твою ідею доведеться трохи відтермінувати.

— Ну, взяти участь у підготовці подорожі за межі Дельти ще більш захоплива подія. Ще раз дякую за довіру. Коли ми з Даніелем рушаємо?

— Гадаю, що дні за три. Мені ще потрібно підготувати необхідні папери. Та й тобі, певно час потрібен, щоб зібратися?

— Три дні навіть забагато, але нехай так, — кивнула у відповідь. — Тобто, я правильно розумію, що відтепер ти не станеш сватати мене за тих, хто тобі до вподоби?

— Саме так. Можливо, в Ельфірії ти й зустрінеш того, хто на тебе чекає?

— Може й так, — кивнула я.

На згадку одразу прийшов спогад з мого сну на березі річки. Той незнайомець казав, що шукає мене. Але як же нам впізнати один одного.

— Тату, а як зрозуміти, що я…

— Що ти зустріла свого чоловіка? — він усміхнувся.

— Так.

— Немає універсальної поради, — хилитнув головою він. — Слухай своє серце. Воно ніколи зрадить.

Дивно це було почути від людини, яка ще шість місяців тому й слухати не хотіла про почуття. Не думала, що люди міняються, але мій батько — приклад того, що все можливо.

— Дякую, спробую це відчути, — я усміхнулася.

З кабінету батька вийшла у піднесеному настрої. Дорогою я натрапила на свого вчителя астрономії, сера Рональда.

— Вітаю, принцесо, — він ввічливо схилив голову.

— Сер Рональде, рада вас бачити. Ви вже чули про…

— На жаль так, саме тому я тут. Володар покликав мене. І я якраз йду до Даніеля. Маємо узгодити деякі нюанси.

— Чудово, тоді і я з вами, адже, ми в одній команді тепер.

— Я впевнений, що під вашим керівництвом, Еріко, у нас все вийде.

— Дякую, — я посміхнулася.

Рональд був вже немолодим. Він випустив не одну сотню студентів та навчив спостереженням за зірками, його поради та графіки Галактики використовували в Ельфірії, в Інституті Вивчення Космосу. І саме один з його колишніх учнів, Зігмундер став головним в проєкті з запуску автольоту. Досі не розумію навіщо він наважився на зраду, чому не дочекався офіційного запуску, адже він мав бути на борту…

— Ви думаєте про те саме, що і я? — дорогою спитав вчитель.

— Якщо ви про Зігмундера, то, певно, так.

— Він завжди прагнув до слави, — скривився вчитель. — Він талановитий учень, але амбітний та вередливий, — зітхнув той. — Він вчився в нашій Академії, в Міланрії, вже потім його розподілили до Інституту Вивчення Космосу до сусідньої Ельфірії.

— Зрозуміла. Треба розпитати Даніеля, можливо, він ще щось знає. Не вірю я, що ніхто не помічав дивної поведінки Першого Астронома Інституту. Не міг він провернути все сам.