Розділ 4.

Я знала, що застану батька в робочому кабінеті, що розташувався на третьому поверху біля південної вежі. Постукавши та почувши дозвіл увійти, пройшла всередину та вмостилася в шкіряному кріслі навпроти Володаря.

Правитель писав листа на фірмовому пергаментному папері, але, побачивши мене, відклав в бік перо:

— Еріко?

— Батьку, я хочу поговорити, — подивилася на нього.

— Про що? Я не зміню свого рішення. Ти їдеш разом з Даніелем до Ельфірії. Я не стану більше тримати тебе тут під замком. Зрештою, це не принесло жодної користі ані мені, ані тобі.

— Ну, чому ж, я багато читала та опанувала нові навички…

— Я не про це, — батько втомлено зітхнув та опустив очі, а потім знову подивився на мене.

— Я дійсно хочу знати, чому ти раптом змінив свою думку та вирішив дати мені можливість не лише приймати важливі державні рішення, а ще і їхати далеко від дому…

— Скажемо так: у мене також був час як слід все обміркувати, рідна моя. Зрештою, у мене ще достатньо сил, щоб утримувати владу та керувати Дельтою. Але мені потрібні ті, кому я можу довіряти на сто відсотків в цих куточках країни, де мої очі не можуть бачити правди. Розумієш? — він прискіпливо глянув на мене. — Мені не подобається ситуація, що склалася навколо автольоту та програми по його запуску. Хтось дуже бажає нашкодити мені, а, можливо, й не тільки. Вкрасти автольот, вкрасти мрію. І хто? Зігмундер? Той, кому я довірив цей проєкт… Зрада. Підступна та жорстока. Саме тому, я хочу, щоб там була ти. Так я буду спокійний, що ми не проґавимо ще один автольот.

— Дякую за довіру, звісно. Але…

— Жодних але, Еріко. І ще одне. Коли ти вже тут. Гадаю, нам варто переглянути ще один закон Дельти.

— І який же? — не розуміла я. Батько сьогодні напрочуд дивний.

— Часи змінилися. І ти цьому приклад. Молодь нині не така, як раніше. Ви амбітні, відчайдушні не боїтеся ламати систему та йти до своїх цілей, не боїтеся сперечатися зі старшими... В мої роки це було неприйнятно. Я вирішив вчинити з тобою так, як вчинив би мій батько чи дід. Але схибив. Вибач мені, будь ласка. Я не мав тримати тебе під замком, обмежувати твій вибір та свободу.

— Батьку? — тепер вже я дивилася на чоловіка ошаленілим поглядом. Його русяве волосся подекуди торкнулася сивина, зморшки на обличчі виказували втому, але в золотистих очах відображалася мудрість та жаль від нароблених помилок.

— Часи змінилися, а закони ні, — пояснив він, усміхнувшись. — Це ми прагнули одружитися, а ви не поспішаєте, шукаєте свою половинку, як ти кажеш. І, мабуть, це правильно. Я не буду більше докучати тобі оглядинами. Та й змушувати одружуватися раніше тридцяти також. Насолоджуйся життям, моя принцесо.

— Тату? — втупилася на нього. — Ти це серйозно? Ти справді хочеш дати мені свободу вибору?

— Так, Еріко. Хочу. Ти й сама бачиш, що навіть до мене багато уваги зі сторони поважних леді, але я не поспішаю вдруге одружуватися. Я кохав твою матір. І ці почуття все ще ось тут, — він поклав руку на серце, а з його очей скотилася скупа сльоза.

Я повільно кивнула. В горлі застрягла зрадницька грудка. Я все ще не могла усвідомити те, що я тільки що почула. Невже це дійсно правда? Якщо це так, то я, можливо, стану першою королевою на Дельті, яка зробить цей вибір самостійно.

— Еріко, доню, — батько встав з-за столу та підійшов до мене, обійняв за плечі та промовив: — Я кохаю Аріадну й досі. Не можу її забути. Нас познайомили, коли я був зовсім хлопчиськом. Нам було лише вісімнадцять. Ми одружилися через два роки, а ще через три народилася ти.

Ми були щасливі, хоч наш шлюб обірвала її хвороба… Тоді ж я мав зійти на престол та перейняти кермо правління державою у свої руки.

— Мені було лише чотири, — я схлипнула, але досі пам’ятаю її руки та голос. Ніжний-ніжний…

— Еріко…

Я повільно повернулася та за мить опинилася в його обіймах, я вже не могла стримувати сліз. Батько, притиснув мене до себе та ніжно провів рукою по голові.

Ескандір був дуже високим, як й переважна більшість дельтійців, я ж ледь діставала йому до грудей. Білий, розшитий золотом костюм підкреслював його статус та велич, надавав йому особливої грації. Для всіх він — Володар, той, хто тримає під контролем всю планету, зазвичай перший дізнається про всі новини, і лише для мене він суворий, але разом з тим турботливий батько. Скільки себе пам’ятаю — в ці рідкісні години, що він міг приділити мені, ми завжди могли поговорити про все на світі, висловити свої емоції та думки, порадіти успіхам. Виключенням стали лише останні пів року, коли він помітно віддалився від мене. Зараз же я миттю забула про накопичені образи та відчула себе маленькою дівчиною, якій просто потрібно трохи уваги та тепла.

— Ну, досить тобі сирість наводити, заспокойся, люба. Все гаразд, — він змахнув сльози, що текли по моїх щоках. Ти навчила мене, що немає нічого важливішого за щастя близької людини. Можна переписати закони, але не можна переписати життя. На жаль, я не можу виправити помилки, але всі ми можемо винести з них урок та не допускати їх у майбутньому. Ходімо, я хочу тобі дещо показати.

Батько взяв мене за руку та вивів з кабінету через внутрішні двері, що вели до його апартаментів. Він допоміг мені влаштуватися в кріслі, що було оброблено червоним оксамитом. Ескандір взагалі полюбляв цей колір, його кімната була майже повністю у відтінках червоного. Чоловік підійшов до книжкової шафи й з верхньої полиці дістав невеличку вирізану з кори яловиця шкатулку. По кімнаті миттю розповсюдився терпкуватий аромат. Я давно запримітила цю шкатулку, але не наважувалася запитати.