Розділ 3.

Сонечко! Я підставила обличчя теплим промінням, вийшовши на поріг нашого замку. Невже тепер я вільна? Невже для того, щоб батько випустив мене на волю потрібно було просто вкрасти автольот? Я усміхнулася цим дурним думкам.

— Еріко! — окликнула мене служниця. — Мені повідомили, що вам дозволено перебувати на подвір’ї та навіть виходити за межі замку…

— Я знаю, люба, — усміхнулася до неї. — Я — вільна. Вільна, як наші милі конокрили! І я скажу тобі більше — я їду до Ельфірії! — заплескала в долоні.

— Справді? — дівчина засмутилася. — Надовго?

— Не знаю, — знизала плечима. — Батько доручив мені одну важливу справу. — Розповідати дівчині про те, що сталося я не стала. Все-таки стався зухвалий злочин. Звісно, рано чи пізно, нам доведеться сказати про це мешканцям. Але точно не сьогодні.

— Не дарма ж ви стільки займалися останні пів року. Я впевнена, що ви чудово впораєтеся з поставленими задачами!

— Дякую за підтримку. Можливо, мені навіть вдасться вмовити батька й ти поїдеш зі мною.

— Я навіть не смію на це сподіватися, міс, — Еліза опустила голову.

— Ти раптом не бачила Піна? Де мій улюбленець? — перевела я тему розмови у більш приємне русло.

— Має бути у вольєрі, міс, — служниця злегка вклонилася. — Зранку я бачила його серед інших.

— Дякую. Навідаю свого друга.

Я радісно кивнула та пішла до стійбищ, де жили наші родові конокрили. Ні, їх тут не тримали в тісному просторі, про них дбали та любили. Вони мали свободу та могли літати. Але завжди поверталися. Такими вже створила їх природа. Вони знали місце, де народилися та проживали. А ще вони прекрасно розуміли нас, хоч ми їхню мову так й не опанували. І ніякі магічні винаходи наших магів не змогли допомогти в цьому.

Пін зустрів мене радісним іржанням.

— Мій любий! Привіт! — кинулася до нього з обіймами. — Я так за тобою скучила! — я почухала конокрила за вушком, й він відповів радісним муркотінням. — Політаємо трохи?

В очах тварини з’явився радісний блиск та він опустився на землю, щоб я могла залізти на його міцну спину.

Ще мить — й ми у повітрі. Хотілося кричати від насолоди та щастя. І я не стала стримуватися. Серце шалено стукало в грудях, вітер грав з волоссям, і я голосно сміялася, тішилася омріяній свободі та теплому весняному повітрю.

Конокрил знав як я любила такі прогулянки, він кружляв над замком, а потім спустився до озера з кришталево прозорою водою бірюзового кольору — кожен камінець було видно на дні, а ще багато мілких рибок — синього, жовтого, зеленого та помаранчевого кольорів. Дерева берії давали багато тіні, тож, навіть у спекотні дні тут було дуже затишно. Ми часто тут бували, ховаючись від усіх.

Берег біля нього також був викладений камінчиками, пласкими та гладкими. Я навіть ризикнула порушити тишу та спокій мешканців озера та запустила в озеро кілька камінців — бульк-бульк-бульк — на озері утворилося кілька дрібних воронок від так званих «млинців».

Я посміхнулася, радіючи такій дитячій забавці, набираючи повні груди повітря, потягнулася та опустилася на землю. Пін влігся поруч зі мною, підібравши під себе ноги, прикрив очі та схропнув.

— Який же ти гарний у мене! — проговорила я, а він повів вухом та щільніше заплющив оченята. Його ніжно-блакитна шкіра виблискувала на сонці, переливаючись усіма кольорами веселки.

Я вирішила наслідувати його приклад й вмостившись поруч з конокрилом заплющила очі.

І майже одразу почула над вухом тихий шепіт:

— Привіт, моя рідна. Нарешті я тебе знайшов!

— Хто ти? — я спробувала роздивитися навколо, але побачила лише туман й силует чоловіка: на ньому був чорний плащ з каптуром, що приховував обличчя.

— Я — твій майбутній чоловік, — ніжно промовив він та зробив крок вперед.

— Знущаєшся? — не повірила я. — Цього не може бути!

— Скоро ти сама все зрозумієш, — здається, він не думав на мене ображатися за гнівний тон. — Ми скоро зустрінемося. Я давно чекаю на тебе, скрізь шукаю та знаю, що ми майже поруч. Я їду до тебе. Ти тільки дочекайся. Дуже прошу. Дочекайся мене.

Схоже, весняне сонце все-таки напекло мені голову. І я марю. Такого ж не може бути? Як можна побачити уві сні того, хто називає себе чоловіком?

Я відмовлялася вірити в почуте. До мене долинуло лише його тихе зітхання. Його постать почала танути та скоро зовсім зникла. Наче й не було нічого.

Я різко розплющила очі та сіла. Підійшла до води та побризкала на обличчя, намагаючись прийти до тями.

— Насниться ж таке! Піне, вставай! Час вертатися!

Конокрил неохоче здійнявся й поніс мене назад до замку. В голові крутилися думки щодо цієї дивної розмови. Чи то мені справді наснилося, чи хтось нахабно прокрався до моєї свідомості? А ще… Ще мені потрібно було поговорити з батьком!