Розділ 1

Перший сніг. Момент який я очікувала ще з осені, уявляла цей день, мріяла як наша з ним зустріч вплине на моє подальше життя, як я нарешті дізнаюсь свою сутність, дізнаюсь хто я і навіщо тут. Проте як би сильно я не уявляла і чекала цей день все залишається без змін. Але щоб зрозуміти, чому я дивлюся на цей сніг із таким нетерпінням і розчаруванням, варто повернутися на кілька місяців назад, коли все почалося не з холоду, а з обпалюючого дотику.

Це був початок осені, вересень, на вулиці було ще сонячно, але вже відчувався осінній вітерець який патлав моє хвилясте волосся кольору темного шоколаду, що спускалося нижче плечей, і неначе цілував мої щоки, залишаючи почервоніння від холодних уст. Мої зелені очі, здавалося, вбирали всю м'якість природи, як губка.

У свої вісімнадцять я ще не відрізнялась від однолітків, так мені здавалось, але вже розуміла чого хочу від життя. Останній рік школи і я планувала повністю приділити час своїй мрії: писати книги, вірші, дитячі казки. Стати топовим автором, котрий зможе окутати читача у теплі обійми сторінок і огородити від сурової реальності. Звичайно це важко, але завдяки моїм чудернацьким, моментами занадто реалістичним, снам і багатій фантазії, я чомусь вірила, що усе вийде. Я наївна? Так, можливо, але життя без цілей і мрій - це існування, а існувати або виживати я не хочу. 

Прокинувшись о сьомій ранку з першого будильника я потягнулась і почала приводити себе у порядок. Знаєте оту ранкову рутину? Вмитись, почистити зуби, розчесати запатлане волосся і звичайно, саме важке у цьому житті, обрати що одягти, при цьому щоб підлаштуватись під погоду. Переглянувши прогноз, я обрала джинси і звичайний светр світло-блакитного кольору, погода обіцяє бути прохолодною, орієнтовно п'ятнадцять градусів, волосся я розпустила. Зібравши рюкзак, я швидко проковтнула свій "сніданок на ходу", відчуваючи типову для ранку метушню. Я вже планувала у голові перші рядки нового вірша, коли зрозуміла, що шкільний коридор цього ранку має щось новеньке. Я думала, що останній рік буде нудним, але у цьому я помилялась. 

Підіймаючись по сходах у клас я переглядала у телефоні повідомлення від подруги, яка писала, що заразилась ангіною цілуючись із одним з її кавалерів, не встигнувши їй відповісти як різка біль мого плеча збила усі мої думки і телефон полетів з рук. Я ж і одуматись не встигла як рефлекторно потягнулась за ним і вмить побачила дорослу руку, що вберегла мою матір від додаткових витрат.

- Перепрошую, я не хотів, усе добре? 

Його голос був приємним і піднявшись я зустрілась з ним поглядом. Він виглядав на мій вік, не враховуючи його волохатих рук і легкої щетини. Його очі були довгими, вузькими щілинками - наче витончені мазки пензля. Вони виглядали проникливо, але їхній справжній колір був вражаючим: насичений золотисто-жовтий, який здавався запозиченим у нічного хижака. У їхній глибині пульсував прихований інстинкт, а погляд був важким, майже гіпнотичним, обіцяючи невідому небезпеку. 

- Твої очі, - єдине, що мене зараз зачепило, я забула про телефон, про біль у плечі, про подругу з ангіною, мене цікавили лише його очі. 

- Що? - він здавався розгубленим. - А, мій батько був корейцем. 

Невже він подумав, що я про розріз? Хоча це теж дивно, у моїй школі немає дітей з такою зовнішністю, проте я не настільки здивована, щоб поводити себе як у зоопарку.

- Ні, колір, вони такі жовті,- я трішки усміхнулась, щоб це не виглядало неначе я расистка. 

Він чомусь здивувався і саме здивування змусило його вузькі очі-щілинки різко розкритися. На якусь мить жовтий, як золото оголився майже повністю, а темна зіниця розширилася, намагаючись увібрати несподівану картину. Його погляд став широким і майже дитячим але це тривало лише мить, перш ніж важкі повіки знову насунулися, приховуючи справжній вираз. Я стояла, повністю поглинута його поглядом, і раптом відчула дивний, майже електричний дзвін десь глибоко в грудях. Це відчуття не мало нічого спільного із шкільною закоханістю. Воно було...знайоме. Ніби моя душа, яка чекала на зимовий сніг, раптом побачила першу крижинку. Можливо, він був цим снігом, але не той, про який я мріяла у затишній кімнаті, а той, що прийшов раніше і мав температуру гарячого льоду.  

- Це лінзи. - Він відповів холодно, прямо і цілеспрямовано. 

- Дуже цікаво, виглядає незвично. - Я протягнула руку за своїм телефоном, а він продовжував його тримати не зводячи погляду з мого обличчя, неначе був під гіпнозом з якого я його ось-ось витягну. - Мій телефон. 

- Так, - він поклав його у мою руку і я відчула наскільки телефон нагрівся, можливо батарея перегрілась. - Мене звати Ріс. 

- Ейра, - я сховала телефон у задній карман штанів і протягнула свою руку щоб ми могли потиснути їх у знак знайомства, він зробив жест на зустріч. 

Тепло Ріса миттєво поширилось моїм зап'ястям, але зупинилось на кордоні моєї шкіри. Мої пальці були легкі та холодні, я зрівнюю їх з гладким камінням після нічного морозу, і він це відчув, я впевнена що моє крижане відчуття проникло крізь його власну гарячу шкіру. Його очі на мить опустились до наших сплетених рук, де жар та холод створили дивний, заборонений баланс.

Моє тіло, здавалося, немов відрегульоване на постійну температуру холодної води, звикло до власної крижаної аури. Але його тепло... Воно було надмірним, майже обпалювало, це було надто близько, надто інтимно. 

Я помітила як його щелепа напружилась і Ріс не дозволив цьому балансу тривати довго.

Він різко, майже обривно висмикнув свою руку, ніби його торкнулося розпечене залізо, а не моя холодна долоня. Я навіть не втигла потиснути його у відповідь. 

Тепло Ріса, яке щойно так інтенсивно розливалось моїм зап'ястям, не зникло миттєво, а навпаки - спалахнуло востаннє, залишаючи на моїй шкірі пульсуючий гарячий відбиток. Для мене це було схоже на те як відірвати пластир: біль від розриву і пекуче тепло там, де до цього був його дотик.