Книга Батька

ШЛЯХ. Том I — САД

Книга Батька

Пролог. Дев'ятнадцять годин

Ти прокидаєшся, а тіло — ні.

Спершу ти чекаєш. Так велить досвід: між наміром поворухнутися і рухом завжди є проміжок, надто короткий, щоб його помітити. Тепер він розтягнувся. Ти ще віриш, що це той самий проміжок.

Ти наказуєш правій руці стиснутися.

Нічого.

Намагаєшся вдихнути. Немає опору грудної клітки, прохолоди в ніздрях, навіть звичного зусилля, за яким можна було б упізнати невдалу спробу. Ти не знаєш, чи тіло виконує накази. Звідти не надходить жодної відповіді.

Звідти.

Щойно ти вперше подумала про власне тіло як про місце.

Ти пам'ятаєш планшет. Кнопку «Згодна». Асистентка тримала його обома руками, хоча він майже нічого не важив; ти тоді вирішила, що вона хвилюється. Тепер намагаєшся пригадати її обличчя. Вона дивилася на тебе чи на Морена?

Це раптом важливо.

Ти сама наполягла бути першою. На засіданні комісії хтось знову сказав, що за глибокого охолодження клітини не відновлюються. Ти поклала перед ним журнал із температурою кожного зразка. У старій серії обидва датчики були з одного боку камери. Ти переставила другий, провела серію ще раз і принесла мікрознімки після відігрівання.

Коли в журналі траплялося слово «неможливо», ти шукала, де це перевірили. Щоразу, коли дані дозволяли продовжити, у висновках з'являлася інша причина зупинитися. В одному протоколі її вписали від руки: «Наслідки продовження життя виходять за межі компетенції комісії». Ти обвела слово «компетенції». На твою думку, попередники боялися дати людям стільки влади над життям, і їм було зручніше писати про неможливість. Ти знала, де шукати в журналі результат. У рядку з чужим підписом ти бачила й намір.

Морен попросив показати, за якої зміни сигналу він має припинити дослід. Ти позначила межу на кривій. Він пересунув планшет до себе. Кнопка зупинки залишалася на його боці скла.

— Ви згодні? — спитав він на камеру.

Ти повторила згоду.

Тоді ти кричиш. Намір крику заповнює все, що лишилося від тебе, але не стає звуком. На моніторах він мусить щось означати. Зміна активності. Відхилення від базової кривої. Ти знаєш, як це виглядатиме: сама налаштовувала фільтри.

Вони побачать.

Ти рахуєш, щоб дати їм час.

Тисяча один. Тисяча два.

За протоколом метаболізм має впасти до двох відсотків. Сорок вісім годин. Після пробудження — обстеження, інтерв'ю, порівняння показників. Ти запланувала каву між обстеженням та інтерв'ю. Тепер тримаєшся за ту чашку: її тепло, тонкий темний обідок. Якщо буде чашка, буде рука, яка її візьме.

Ти збиваєшся на трьох тисячах шестистах і починаєш знову.

Година — якщо ти не рахуєш швидше, ніж треба. Якщо не повільніше. Тут немає нічого, з чим можна порівняти власний темп. Навіть серця.

Згодом приходить мамина кухня. Ти сама покликала її, але не пам'ятаєш, як. Праска шипить над вологою тканиною. Сестра сидить на столі, підставивши матері розбите коліно. Ти перебираєш дрібниці, відсуваєш момент, коли доведеться повернутися до рахунку. Тріщина на чашці. Нитка на рукаві. Родимка над маминою бровою.

Над якою?

Ти повторюєш обличчя, і кожне повторення виходить трохи іншим. Вибираєш найправдоподібніше. Потім лякаєшся: хіба раніше ти коли-небудь перевіряла себе так довго?

На якійсь годині ти починаєш молитися.

Слів майже немає. Є прохання до того, хто перебуває з іншого боку скла. Ти уявляєш його руки на пульті; для того, щоб ти знову отримала свої руки, йому досить підняти одну.

Якщо ти там є — розбуди мене.

Ти чекаєш.

Тепер очікування має обличчя.

Морен сидить перед монітором. Можливо, поправляє окуляри. Можливо, наблизив твою криву й порівнює її з кривими приматів. Ти навчила його розрізняти артефакт і сигнал. Не навчила тільки того, як відрізнити біль, якого ще не було в жодному досліді, від помилки приладу.

Він бачить відхилення.

У протоколі є слово «відхилення».

Твого прохання в ньому немає.

Першим повертається біль. Ти не намагаєшся його припинити: боїшся, що разом із ним зникне місце, де ти знову почала існувати. Ліве плече. Горло. Груди. Кожну частину тіла доводиться впізнавати окремо.

Потім — гул компресора. Чужі пальці навколо зап'ястка.

— Самуело? Якщо чуєте, стисніть руку.

Ти стискаєш. Цього разу відчуваєш опір.

— Добре. Не намагайтеся говорити.

Тобі потрібне одне число. З третьої спроби виходить:

— Скільки?

Над тобою схиляється Морен. Сива щетина, почервонілі очі. Він не спав. Чомусь саме це завдає тобі найбільшого болю: ти вже не зможеш уявляти його байдужим.

— Дев'ятнадцять годин. Ми перервали достроково.

Достроково. Він обрав правильне слово для звіту.

Ти пробуєш засміятися. У грудях щось рветься, і Морен нахиляється ближче.

— Мені здавалося — рік.

Він дивиться на монітор біля твого плеча. Ти простежуєш цей погляд. Навіть тепер, коли ти говориш, йому потрібне підтвердження приладу.

— Ви бачили енцефалограму?

— Бачив.

— Відколи?

Його пальці перестають рухатися на краю ліжка.

Цього досить.

— Показники тіла лишалися в нормі, Самуело. За протоколом ми мусили переконатися…

— Тіло, — кажеш ти.

Він замовкає. Ти дивишся на нього, доки він не опускає очей.

Ти хочеш, щоб він пішов. І водночас стежиш за дверима: коли він вийде, хтось інший мусить лишитися в кімнаті. Цього прохання ти не вимовиш. Не перед ним.

Морен поправляє ковдру біля твоєї руки. Обережно. Він, здається, досі сподівається, що може зробити для тебе щось правильне.

Коли двері зачиняються, ти знаходиш очима асистентку. Вона сидить біля пульта. Світло над нею горить.

— Не вимикайте, — кажеш ти.

Вона киває надто швидко, не питаючи чого.