Свої проти своїх - і гріх, і сміх...

                               8

       Люди розійшлися. Дід Іван сів на лавку у сквері на Хрещатику. Розминає цигарку:

• Приїхав – тільки гроші розвозив!

Хоча – приїхав – трохи накричався.

                ( замислено)

Та кинуть кістку, що не говори...

А далі знов забудуть, хай їм трясця!

... Раптом Хрещатик завмер. Люди задерли голови. На все небо – солдат з автоматом у правій руці в пориві атаки. Що б це могло означати?!

                   З’являється Правда:

• Свої проти своїх –

                                       і гріх, і сміх!

Нащадки «Кайдашевої сім’ї”?!

Повтор по колу

                       у потворній грі.

Лише сюжет нам пишуть угорі!

А ми ковтаєм наживо гачок...

Раб добровільний –

                              це куди стрибок?

                                9

У мене є братик двоюрідний.

Валік

 служив офіцером в Чорнобилі теж.

Колись була шана.

                      Хвороби зостались –

Нема для тріумфу жорстокого меж.

Кажу:

• У газетах же пишуть,

                                     що маєш

ти право на пенсію вищу...

• То блеф!

Ходив у пенсійне. Вони мені кажуть:

«Хоч ви інвалід, але голий бюджет».

• А як почуваєшся?
• Як? Мої друзі,                                                                                                         12

З якими пліч-о-пліч приборкував смерть,

Уже на тім світі...А я ще борюся...

• І, все ж, добивайсь!
• Йди з порадами геть!

   ....Така була туга у голосі й розпач,

Зневіра, образа, -

                             хоч плач, хоч кричи...

Солдат на все небо...

                          І думи всі – врозтіч.

Солдат з автоматом розпачно мовчить...

Зіпнулись на ноги?

                                Ура!

                                      Незалежні.

Вседозвіл! Хто зміг –

                                   то розгарбав добро.

Нема економіки.

                        Сунем бомжежно

В Європу

              про край свій

                                брехливе кіно.

І тонемо тихо

                     в болоті реклами.

Ковтаєм наживку

                   про статки зірок.

Який же кінець української драми?

Не знаєм,

               бо вже не читаєм й казок!

                          10

       Дід Іван, полковник запасу, сидить на лавці на Хрещатику. Важкі думи обсіли його. Метушня вулиці. Раптом його погляд спиняється на одноногому бомжі на костилях. Через плече у нього – подерта торба... Щемно стиснулося серце. Підхопився.

Дід Іван:

• Володько, ти?!

Бомж жахається:

• Ви помилилися!

          ( Все ж пильно вдивляється в обличчя діда Івана.)

Знайоме щось... Цей погляд, наче бритва.

І баритон....

              ( радісно скрикує)

              Невже Ви, командире?!

                    ( обіймаються)

А я бомжую...

                     ( Відводить погляд. Говорить з притиском)

                         І уже не стидно....

Дід Іван:

• Присядь! Розказуй!

Володя:

• Ех!

             ( махнув рукою)

             Таке життя.

Дід Іван:                                                                                                                           13

• Та ти розказуй –

                                 як на дно скотився?!

Володя:

• Цигарку дай!

                        ( запалює)

                            А щоб я не родився,

як стать ніким...

                    А пам’ятаєш, я…

Дід Іван:

• Володю, пам’ятаю! Із вогню

Людей ти рятував, сам юний зовсім.

Як ми гасили полум’я…

                                       В диму,

У сажі....Крики....

Володя:

• То кричала совість...

                     ( махнув рукою )

Не знали люди цілі дві доби

Про катастрофу. Це хіба не зрада?

Хіба про когось думали вони?

Огидно, друже... Яка підла влада!

І зараз теж я правди не знайду.

Полковнику, Григоровичу,

                                         слухай...

                             ( із болем )

Чорнобиль мене кинув у біду.

Із лейкомії вибрався,

                                  та вдруге

Ужалила біда...

                        Гангрена....

Дід Іван:

• Це,

           напевно, після опіків й падіння?

                              ( киває )

Володя:

• На ліки більше не було грошей,

тож одпанахали....

           ( показує зовсім пусту халошу )

                  По осьдечки... ніскільки....

Дружина тоді кинула. А син

Поїхав з нею.

            ( зітхає )

                   Хворий і самотній.

Ускладнення. Ні вгору – ані вниз.

Совбез прислав сестричку,

                                      слава Богу....

Але...

         ( Сльози проступили в очах)

            Якось

                  прийшов із нею він...