Чекай і вір у правду( Утиски КДБ)

                             4

1945 рік. Село. Вечоріє. Серед згорілих та поруйнованих хат кілька уцілілих. До старої груші наче злякано притиснулася хата Григорія Григоровича, батька Івана. Полковник танкових  військ, статний, широкоплечий, в орденах і медалях, кульгаючи підійшов до хати, обережно постукав. Тиша. Штовхнув двері, зайшов у чисту світлицю. Дружина  Галина  молиться перед образами. Горить свічка. Від скрипу Галина здригнулася, озирнулася.

Галина:

• Ой!

            ( схопилася за серце)

Ти!

          ( Впала непритомна. Григорій Григорович підбіг, стурбовано схилився, ніжно доторкався сивої коси, цілував обличчя):

Григорій:

• Галинко, зіронько моя!

Це я, Григорій! Ну чому злякалась?

                ( Сльоза впала на її обличчя. Галина здригнулася. Розплющила очі):

Галина:                                                                                                                            7

• Це ти, коханий...

                       Вже й не сподівалась..

          ( Пауза. Провела рукою по його скроні)

...Ой сивий...Наче стомлений, як я...

           ( В очах запроменилася радість.)

О Господи, живий, живий, живий!

           ( Плаче. Хоче підвестися. Григорій міцно пригорнув її до серця, цілує.)

Григоій:

• Живий, голубко...

Галина:

• Щастя яке, Боже..!

         ( Григорій усміхається, підводить Галину. Сідають на ослоні, обнявшись.)

Галига:

• Я вірила... Весь день було тривожно.

         ( Помітила ордени і медалі на кітелі, шрам через все лице.)

Герою мій,

             ( заплакала)

         страждальцю...

              ( ніжно)

               Переможцю...

Григорій:

• А де Іван?

Галина:

• Із Васильком...

          ( Вбігає  худорлявий п’ятирічний Іванко. Захеканий. Розхристаний. Білявий чубчик смішно стирчить з-під картузика.)

Галина:

• Це він..!

          ( Син спинився на мить, наче розгадуючи потаємну тишу, яка запала в хаті. Дивиться то на матір, то на незнайомця в орденах і раптом радісно вигукує):

Іванко:

• Татусю!

           ( Кидається йому на шию. Батько палко обіймає, цілує сина.)

Григорій:

• Упізнав! Який козак!

Іванко защебетав:

• А мамка все про тебе говорила....

Коли село фашисти розбомбили,

«Мій батько нас врятує!», -  я сказав!

           ( Григорій ніжно гладить сина. Галина раптом посмутніла):

Галина:

• А маму й тата розстріляли. Їх

Із усіма зарили біля лісу...

А ми втекли, ще й дехто із сусідів...

Господь, спасибі, сохранив усіх...

               ( перехрестилася)

Іванко:

• Татусю, перемога назавжди?

Вже буде мирно і в селі, і в хаті?

                     ....Кивнув.

                     Якби ж то знав,

Як небагато                                                                                                                     8

Лишилося свободи у біди!

                            5

       Ще тільки-тільки сходило сонце. Ще спали. Гул машини врізався ворогом у спокійну тишу. Григорій підійшов до вікна. До хати бігло двоє військових. Стукіт у двері, наче вибух. Зайшли. Не привітавшися, до Григорія:

Військовий-1:

• Григорій?

Григорій:

• Так. А вам чого? Ви хто?

Військовий-2:

• Ми з КДБ. Збирайся! Їдем з нами!

Галина скрикнула:

• Куди? Чому? Мов заятрилась рана...

               ( притисла руку до серця)

Тривого, геть! Допоможи, Христос!

          ( Високий військовий-1, з подзьобаним віспою обличчям, розмахуючи пістолетом, сердито закричав):

Військовий-1:

• Все! Одягайся!

                ( про себе)

Треба поспішить

Таких, як ти, врагів страни, ловить!

             ( Григорію скрутили за спиною руки. З відразою відштовхнули малого, який, плачучи, хапав батька за кітель.)

Військовий-2:

• Йди геть, щеня!

                  ( до Галини)

Утихомир, бо я...

                  ( Відтягла сина, сама обвисла горем на шиї чоловіка.)

Галина:

• Куди тебе? Який ти ворог, любий?!

Григорій:

• Чекай і вір у правду, якщо любиш.

Все буде добре, ластівко моя!

             Заходить Правда:

• Хапали в Перемоги на очах

Героїв славних. Ворогів шукали.

В полоні був – за шкибарки хапали.

А інших – необачно щось сказав.

Усі заслуги зачорняли геть.

Тепер ганьба їм, каторга, чи смерть.

Шукали ворогів серед своїх,

Як у тридцяті націю вбивали.

Що з того, що реабілітували...

Чия пропажа – то того і гріх.

Епохи чуєш божевільний сміх?

Сини і дочки під той сміх вмирали.

                  6

       Світлиця. Дід Іван переглядає  фотографії                                                            9

дітей, внуків. Затримав у руках весільну світлину  батька і матері, заплакав.

Дід Іван:

• Ви не  діждали правнуків і внуків.

Матуся з туги вмерла через рік.